Другий день ми присвятили закупам – поїхали в величезний кількарівневий торговий центр, на кшталт «Галереї Краковської» у Кракові і там накупили додому цікавих смачних турецьких дрібниць, таких як місцевий чай, гранатовий соус до салатів, різноманітні замазки з оливками, гострі мариновані турецькі перці і багато іншого. Нам порадили спробувати специфічний напій – морквяний ферментований сік, або як ми його називали – сік з чорної моркви))). Темно-фіолетовий сік, дуже специфічний… Я дуже люблю томатний сік підсолений, але цей морквяний був ДУЖЕ солоним, пити його багато, а тим більше тамувати спрагу – практично неможливо. Пляшку на всіх ми не подужали, радити його іншим чи не радити – важко сказати. Якщо хочеться нових відчуттів, тоді скуштуйте. А от що справді сподобалось, то це айран – прекрасний напій, який чудово тамує спрагу, трішки солонуватий, однорідний тягучий. Я дуже зрадів, коли, повернувшись вже до Львова, побачив на прилавку у Сільпо айран. Одразу ж купив і… таке розчарування… Кефірчик розбавлений водою і штучно насичений газами… буе. Пришліть хтось з Туреччини партію того правдивого смачного айрану!!! ))). Закінчили гастрономічний день ми поїданням місцевої шаурми. Знову вулиця всіяна лавками, знову купа «зазивал», знову вони навперебій «розривають» нас, стараючись запросити саме у своє кафе. Всередині все чисто, гарно, акуратно. Шаурма велика, без майонезу, з салатом, овочами, соусом чілі, приправами від 6 до 10 TL – з різними м’ясними начинками. Дуже смачно).
Прекрасно спати на свіжому повітрі, та ще й з таким краєвидом – на Ая-Софію. За часів Візантійської Імперії Софійський Собор майже тисячу років був найбільшим християнським храмом у світі аж до будівництва Собору Святого Петра у Римі. Після того, як у XV столітті турки захопили Константинополь, Собор Святої Софії перелаштували у мечеть, та знищити всі християнські мозаїки і розписи не наважились. Зараз Софія – не діючий храм, а музей.
Щоранку ми просили на кухні літру окропу, щоб зробити чай. Третього разу хлопець турок не витримав і спитав: «як так? Я думав, росіяни щодня п’ють «водку», а ви п’єте тільки чай». Довелось розвінчувати міфи: 1) що українці - не росіяни, 2) що навіть не всі росіяни зранку п’ють «водку», не кажучи вже про українців.
Третього дня ми відвідали музей Цистерна Бализіка – одне з 40-ка підземних водосховищ часів Константинополя, де зберігали питну воду. Цікава особливість водосховища – колони були взяті із різноманітних античних будівель, тому вони всі різні і кардинально відрізняються між собою, всього 336 штук. Споруда вражає своєю масштабністю.
Також ми натрапили на католицький храм. Скажу, що зустрічаючи довгий час лише мечеті, храм нам дуже порадував, все таки приємно отак випадково побачити щось християнське і навіть зайти в нього. Настрій одразу покращився.
Отака от черепашка живе на траві в парку Стамбульського університету.
Незважаючи на загальноприйняту думку в Україні, що Туреччина це «кавова» країна і багато людей там п’ють саме каву, а заварюють її у «турці», це виявилось зовсім не так. В Туреччині п’ють чай, а кавою балуються лише на Півдні в районі Анталії. Наші друзі за всі ці дні у Туреччині відчували гостру потребу у каві :), тому всі сили були кинуті на пошуки кафе, де можна випити нормальної кави, а не «Нескафе» з пакетика.
Ми випадково знайшли такий заклад. Він виділявся цікавим нестандартним інтер’єром. Більше того, ми виявились там першими відвідувачами і нам зробили каву безкоштовно))), крім того «обігріли» і поспілкувались. Кафе відкрили кілька молодих людей не турецької зовнішності, ми спілкувались з дівчиною з Болгарії. Дуже приємно поговорили про те, про се, про життя. Якщо випадково будете у Стамбулі :), відвідайте - Cafe Lumiere – Çukurcuma https://www.facebook.com/cafelumierecukurcuma Не обійшли ми увагою і найбільшу мечеть Стамбула - Sultanahmet Camii, або Блакитну Мечеть, з шістьма мінаретами. Мечеть вважається одним з світових шедеврів ісламської архітектури.
Нарешті ми покатались на паромі через Босфор на азійську частину і назад за смішну ціну по картці громадського транспорту - 11 грн.
А потім відвідали стихійне кафе на набережній. Турки справді заробляють як можуть – пластикові столи, маленькі стільці, буржуйка на дровах і кілька чайників – достатньо, щоб почати заробляти гроші – продавати чай. І це користується попитом.
Стихійні кафе заповнені, туристи із задоволенням сидять, милуються морем і попивають чайок. Посиділи і ми.
Повернутись додому з Туреччини без солодощів було б величезною помилкою, якої ніхто і ніколи не погодиться пробачити. Складно описати різноманіття і смак всіх смаколиків – пахлави, рахат-лукум, халви, пішманії (схоже на солодку вату), тулумби (як пампушки з медом) і інших нових і незрозумілих слів, які я навіть не зміг запам’ятати! Більшість кулінарних шедеврів включають в себе горіхи, фісташки (якими славиться Туреччина).
Місто просто кишить магазинами торгової мережі KOSKA, яка хвалиться на своїх рекламних плакатах, що виготовляє солодощі вже більше 100 років. Я не палкий шанувальник солодкого, більше емоцій у мене викликає домашня булка з капустою чи м’ясом))) А дівчата три дні, гуляючи Стамбулом бродили торговими рядами цих магазинів і вивчали всі ці витвори кондитерського мистецтва.
Нарешті після триденного вивчення ми накупили гостинців додому і зі спокійною душею відправились спершу прогулятись набережною, а потім ночувати останню турецьку ніч цієї відпустки.
Під нами - Босфор.
єдине велике місто,яке не встигло мене дуже втомити за ті дні, багато всього
ВідповістиВидалити