Туреччина. Стамбул і смаколики. Частина 1.

Стамбул – найбільше місто, в якому ми були на даний час. Ми усвідомили це вже тоді, коли о 5 ранку постало питання дістатись з автовокзалу до хостелу в центрі. Це у Львові може пройти фішка – прогулятись пішки з вокзалу до хати. У Львові в принципі при бажанні можна дійти з будь-якої точки у будь-яку. В Стамбулі такий номер не пройде. Коли ми вийшли з вокзалу – почало сіріти. Йти з величезними рюкзаками за плечима невідомо скільки кілометрів 10-ти мільйонним мегаполісом (за іншими даними і 15-ти, а десь і 20-ти, хоча малоймовірно) нам дуже швидко набридло, та й забурили ми у якийсь промисловий квартал, одним словом – приємного мало. Вирішили сісти на лавочках, почекати, коли почне ходити громадський транспорт. Поки відпочивали – пересвідчились, що у Стамбулі з англійською справи значно краще. Двірник, що підмітав поруч, розпитав нас, звідки ми і привітав нас у місті. Було приємно

Ми дізнались про транспортну систему Стамбула. На всі види транспорту (автобус, трамвай, паром) діє одна картка, на яку потрібно класти гроші у терміналах, які знаходяться на всіх зупинках. Картку можна придбати в газетних кіосках, коштує вона - 8 TL * 5,7 = 46 грн. Якщо картка більше не потрібна, її можна здати там же і отримати назад 5 TL (3 TL беруть за користування). Поїздки у будь якому транспорті коштують 1,95 TL * 5,7 = 11 грн. Картку не потрібно купувати для кожного, ціла компанія може користуватись однією і тією ж карткою. Якщо «малесеньку» Барселону ми за кілька днів оббігали своїми ногами, то в Стамбулі обійтись без транспорту – нереально.

Ранкове місто нам дуже сподобалось – всюди такий спокій, нікого немає, майже як вдома. Але це не надовго, бо вже починаючи з 9 ранку місто заполонило море туристів. Інколи було важко протиснутись))).

Best Island Hostel http://bestislandhostel.com/ зустрів нас собакою на ганку, який спросоння вирішив не підпускати нас до дверей :). Згодом вийшов хлопець з рецепції і вирішив «конфлікт». Загалом песик виявився милий і більше протиріч у нас не виникало.

З самого початку ми планували бути у Стамбулі 2 ночі і забронювали «веранду» без даху по 7 $, але так як ми на день скоротили свою прогулянку по Каппадокії, то прибули ми у місто на день раніше. Вільної веранди не було, тож ми взяли місця у 16-ти місній кімнаті по 12 $ (у 12 $ входив легкий… дуже легкий сніданок, мені його хватило на один зуб).

Хостел виявився традиційним у повному розумінні цього слова – купа молоді, атмосфера безтурботності і цілий холодильник пива на рецепції. Персонал – турки і один єгиптянин, добре знали англійську і допомагали у вирішенні усіх проблем. Єгиптянин поспівчував з приводу ситуації в нашій країні, сказав що чудово розуміє як це, у Єгипті було те ж саме.

Розмістившись, ми вирушили на вивчення нового для нас, такого великого і такого величного, зважаючи на древню історію, міста. Архітектура Стамбула дуже різноманітна, будинки з різних епох гармонійно перекликаються між собою. Стамбул, як і всю Туреччину, можна назвати величезною будовою – всюди де можна, ростуть нові і нові будинку – житло, офіси.

В туристичному районі на європейській частині міста (де ми власне і провели увесь час), просто тьма ресторанів і кафешок. Кожний ресторанчик має свого «зазивалу», котрий ненав’язливо пристає до всіх туристів на вулиці з пропозицією відвідати саме їх заклад. Слова «my friend», «come» звучали до нас кожні хвилин п’ять. Також ми відкрили для себе цікаве словосполучення «yes please» )))).

Взагалі, якщо ти європейської зовнішності, в Стамбулі тобі будуть старатись щось продати кожну хвилину. Це звичайно зрозуміло, люди заробляють, як можуть і це їхній хліб. Але якийсь німець чи норвежець може собі дозволити все, а ми все таки старались витрачати гроші з розумом. У магазинах сувенірів, щоб щось таки впарити, продавці використовують всі прийоми: питають, звідки ти, або стараються вгадати (напевно вважають, якщо вгадають, то людина дуже зрадіє і захоче сама щось купити). Мене називали словаком, росіянином… грузином!!! Що, невже схожий? Один дуже наполегливий продавець навіть повторював за нами цілі фрази, зовсім не розуміючи їх значення (як папуга) :). Також турецькі продавці знані маніпулятори з валютними курсами – протягом кількох хвилин при розрахунку по одній покупці курс може різко змінюватись, тому будьте обачними, вмикайте в голові внутрішній калькулятор))). Забігаючи наперед скажу - на третій день ми зрозуміли, що по Стамбулу найкраще гуляти у футболці з великим написом «NO!» :).

Люди стараються заробити на всьому: на кожному кроці стоять прилавки з фруктами, де роблять фреші, діти продають питну воду, серветки, чоловіки ходять вулицями з величезними термосами за спиною і пропонують чай, каву, дідусі возять возики з булками і рогаликами.



Любителям кукурудзи в Стамбулі буде теж добре – її тут продають всюди. Вона буває двох видів – варена і смажена. Смажена – на любителя, але спробувати варто – 2 TL.

Спочатку ми здивувались, що все місто було обвішане синьо-жовтими стрічками, прапорами і полотнами, але потім зрозуміли, що це кольори стамбульського Фенербахче, який виграв чемпіонат Туреччини з футболу. Та, не зважаючи на це, все одно було приємно бачити всюди ці кольори :).

Ми відвідали «Гранд Базар» - красивий, масштабний і різноманітний – прилавки гнулись від кераміки, килимів і інших товарів, сувенірів, всього навіть неможливо описати. Але потрібно теж бути обережним, щоб не купити у цьому морі товарів якусь дурницю за неадекватні гроші. У різних магазинах майже однакові на вигляд товари відрізнялись в ціні у кілька разів. В одному магазині плетена сумка з епітетами «hand made» і «original» коштувала 50 TL, а в сусідньому така ж, або схожа – була вже фабричною і коштувала 15 TL. Далеко не факт, що сумки не кочували з магазину в магазин і не змінювали при чому ціну))).

Прогулюючись ми потрапили на залізничний вокзал, який по суті був витвором мистецтва. Саме сюди прибував знаменитий Східний Експрес, що курсував за маршрутом Париж – Стамбул з 1889 до 1977 року.

Туреччина славиться виробництвом одягу, всі українські базари завалені турецькою продукцією. Ми зрозуміли чому))). Так як ми туристи не традиційні і нас завжди тягне кудись у не дуже туристичні місця, блукаючи Стамбулом, ми забрели у квартал де вулицями тягнулись магазини з швейним обладнанням, де ремонтували, купували, продавали швейні машинки і було цих швейних машин тисячі і тисячі…

Є у Стамбулі затока, достатньо широка, яка врізається у європейську частину міста, зветься Золотий Ріг. Міст через цю затоку – неймовірний, але не своєю конструкцією, а тим, що на ньому відбувається. Такої концентрації рибалок я ще не бачив – увесь міст (метрів 100), просто всіяний ними, підійти до перил і поглянути вниз практично нереально. Та риби вистачає на всіх.


А внизу, на нижньому ярусі моста нема куди дітись від рибних ресторанчиків, які одразу готують рибу і пропонують все що заманеться. Знову ж, кожний ресторан має «зазивал» і відкараскатись від них дуже складно. Але так як ми й планували відвідати один з цих закладів, то ми особливо не пручались.

Спробували Balik Ekmek – це можна назвати хот-догом, але замість сосиски – смажена риба – дуже смачно). Коштує таке задоволення 5 TL * 5,7 = 28 грн. Чоловік, що смажив рибу за прилавком, поліз у кишеню і дістав iPhone. З цього факту ми зробили висновок, що люди в Туреччині живуть, все ж, краще ніж в Україні.

Поруч з ресторанами були і рибні прилавки, що торгували живою рибою. Один із продавців запам’ятався тим, що до його магазинчику покупців приваблювала величезна чапля, що сиділа на даху. Напевне зарплату отримувала рибою)).

Спів мінаретів у кожного викликає різні відчуття. Колись, у Кабардіно-Балкарії він нас лякав, можливо тому, що там було неспокійно. В Туреччині ж ми вже звикли до цих закликів до молитви, вони навіть почали діяти на нас якось заспокійливо. Ми почитали про Іслам і виявили для себе, що це дуже миролюбива і справедлива релігія, а недоброї слави вона зажила лише з вини невеликих радикально налаштованих груп людей. В Кабардіно-Балкарії я навіть думати не думав, щоб зайти у мечеть, хотілось тікати подалі, а у Стамбулі тисячі туристів йдуть в мечеті нескінченним і неперервним потоком. Треба лиш дотримуватись дрес-коду: довгі штани для чоловіків і довга спідниця або штани і покрита голова для жінок. В Стамбулі близько двох тисяч діючих мечетей, ввечері ми відвідали одну з них Yeni Valide Sultan Camii (Нова Мечеть Валіде Султан). Після цього я зрозумів, що мечеті, це зовсім не страшно, а дуже навіть красиво – всередині величезна площа, все вистелено килимами, а стіни і стеля – обліплена узорами з кераміки і розписами. Після християнських храмів побачити щось нове і кардинально інше було дуже цікаво.

У Стамбулі неймовірна маса народу – це ми усвідомили тоді, коли побачили людні місця увечері. Купи сміття валялись усюди. Видно, що двірники і служби міста просто не справляються з таким потоком сміття. Це й не дивно – факт, який ми зауважили ще раніше у Каппадокії, майже всі турки викидають обгортки, бляшанки просто під ноги…

Вночі нам знову пощастило, в тому плані, що цю ніч ми спали в кімнаті, а надворі пішов дощ. Посеред ночі персонал хостелу затіяв «масове переселення народів» в коридори. Благо я це все мирно проспав. А наступні дві ночі – коли ми вже спали на веранді – дощу не було :).

Далі - друга частина...

Туреччина Турция Türkiye Стамбул Istanbul Yeni Valide Sultan Camii Sultanahmet Camii Нова Мечеть Блакитна Мечеть Cafe Lumiere Çukurcuma Константинополь Софійський собор Ayasofya