Якби водії знали англійську – пів біди, можна поспілкуватись, але в Туреччині на це сподіватись не варто. Тому тут у бій мають іти мова жестів і кілька заготовлених, завчасно виписаних і вивчених слів, як от «Добрий день» - «merhaba», «Дякую» - «teşekkürler», «До побачення» - «güle güle», і коронна фраза «Ми перший раз у Туреччині». Забігаючи наперед можу сказати, що автостоп перевершив мої очікування і не підтвердив переживань. Все склалось неймовірно вдало. Тепер буду ще довго задаватись питанням – це нам так пощастило з людьми, які нас підвозили, чи це у Туреччині всі такі? )))
Наступною точкою нашої дислокації на кілька днів мала стати Каппадокія, містечко Гьореме (Göreme). Та спершу нам потрібно було дістатись до найближчого великого міста - Невшехір (Nevşehir) - орієнтовно 120 км. Дуже важко виїхати автостопом вчотирьох, тому прийшлось пересуватись по двоє. Зате потім ще бонусом додається квест «зустріч в місті N».
Машину ми спіймали за хвилин п'ятнадцять, легковушку. Хлопець майже не говорив англійською, але в його невеликому словниковому запасі було слово “apple”, тому він всю дорогу підгодовував нас яблуками, яких на задньому сидінні лежав цілий пакет. Яблука були холодні і смачні – саме те, що треба в обідню спеку. Відстань (орієнтовно 60 км) від Чукурби (Ҫukurbağ) до траси Кайсері – Нійдє (Niğde) ми пролетіли десь за хвилин 20-25… Менше ніж 150 км/год не їхали) А це все таки відстань майже як від Львова до Стрия. Подякували, попрощались і вийшли біля повороту на Невшехір (Nevşehir).
Зупиняти наступну машину навіть не прийшлось). На узбіччі стояв чорний “Porsche Cayenne”, а його власники саме купували мішки з картоплею з вантажівки поруч (майже як в Україні :)). Ми спитали чи вони випадково не до Невшехіра і отримали відповідь сідати машину. Приємна сімейна пара поверталась з моря (Анталії) додому в Анкару. Чоловік вів машину (теж не повільніше 150 км/год), а його дружина в цей час дуже сильно хотіла з нами поспілкуватись. «На мігах» і з допомогою кількох турецьких слів ми розповіли, звідки ми, де були і куди їдемо. А далі ми заїхали на чай.
Взагалі, чай в Туреччині це окрема тема. Можна перефразувати народну мудрість - «В будь-якій незрозумілій ситуації пий чай». Його п’ють всюди – на автостанціях, в магазинах, на зупинках, в парках… Чай п’ють із невеличких традиційних склянок, в нас би з них пили горілку). В Україні чоловіки вечорами збираються «по п’ятдесят», а в Туреччині – «по чайку». Було б добре перейняти цю традицію без прийняття Ісламу ))). Традиційна вартість склянки чаю всюди майже однакова – орієнтовно 2 TL * 5,7 = 11 грн.
Отже, нас нагодували традиційним турецьким десертом – тулумба (щось схоже на пампушки, просочені медом) і напоїли чаєм.
Далі ми з комфортом доїхали до Невшехіра, висадили нас в самому центрі, ще й підвезли під якийсь готель, щоб ми далеко не ходили).
Поки наші друзі доїжджали до міста, ми сходили в розвідку, дізнались, що в місті немає хостелів і кемпінгів, тільки готелі, а найближчий кемпінг - в Гьореме. Також, після кількох днів в горах, душа бажала «няшок», тож ми собі ні в чому не відмовляли. Після зустрічі, всі вчотирьох сходили за продуктами, також купили, увага, КАВУН!
Маршрутка до Гьореме коштувала 3 TL. Містечко знаходиться в самому центрі Каппадокії. Нас висадили на окраїні біля Cappadociapanorama Camping http://www.goremepanoramacamping.com/ . Ми вийшли і роззявили роти, одразу зрозуміли, чому кемпінг називається «Панорама» - він розташований на підвищенні і з нього видно всю долину. Перше враження було неймовірним.
Веселий хлопець на вході продемонстрував всі зручності – кухню, кафе, туалет, душ і головне – інтернет)). Ну і звичайно, як він висловився – “romantic panorama”. Все це за 20 TL * 5,7 = 115 грн. з людини, плюс треба мати власний намет.
Наступного дня нас розбудили дивні звуки над головою – «Пшшшш!». Висунули голови з наметів і побачили… повітряні кулі! Багато. Дуже багато. Щоранку десятки повітряних куль літають над долиною, виглядає це дуже круто. Кажуть, що коштує теж круто – по 1000 грн з людини.
Після фото сесії ми зібрали речі і вирушили на дводенну прогулянку долиною. Своєю унікальною природою Каппадокія зобов’язана спершу вулканам, які 60 млн років тому щедро вкривали лавою все, що можливо, а потім довгому періоду вивітрювання, коли вода і вітер творили скульптури, які ми зараз маємо можливість спостерігати.
Почали ми з «Долини Кохання». Називається вона так, бо кам’яні стовпи («перибаджалари») багатьом нагадують самі знаєте що :).
По всій долині розкидані «кафешки» - прилавок, кілька старих диванів))), і саморобний навіс, який захищає від сонця. Можна випити чаю (2 TL), або апельсиновий фреш, який при тобі ж видусять (5 TL). В селищі Çavuşin (Чавушин) ми трішки помилувались грандіозним печерним містом і рушили далі.
Наступною на маршруті була «Рожева долина», в якій скелі мали легкий червонуватий відтінок. Сонце котилось до заходу і ми стали шукати місце для ночівлі.
Намети вдалось поставити у хорошому, захищеному від чужого ока місці, поміж горбів. А вранці нас знову розбудили кулі.
Після сніданку ми рушили далі в дорогу ми знову купили кавун, правда в такій же «кафешці», тому, на жаль – «втридорога», але він був того вартий. Привітний господар кафе, після того як дізнався, що ми українці, безкоштовно пригостив нас йогуртом з медом, поговорив з нами про життя, благо англійську він знав на необхідному рівні, для розмов з іноземними туристами.
Далі ми, ситі і щасливі замкнули круговий маршрут і повернулись назад в Гьореме, здали свої «злі і недобрі важкі наплічники» в туристичний інформаційний центр на зберігання (безкоштовно, просто гарно попросили :) і відправились гуляти містечком.
Спробували місцеву кухню. За 40 TL * 5,7 = 230 грн. отримали на чотирьох два м’ясних кебаби (м'ясо, печене в керамічному горщику із овочами і спеціями), дві порції рису, величезну порцію салату і всілякі смаколики – зелений гострий перець, сир (схожий на бринзу), смачний турецький хліб (як грузинський). І на додачу – комплімент від шефа :) - два солодкі рисові пудинги. Загалом на чотирьох – наїлись.
Для ночівлі ми знайшли хорошу місцину над містом, недалеко від кемпінгу, звідки увечері старались красиво спіймати вечірнє і нічне селище. Вдалось ніби непогано.
Увесь наступний день ми добирались до Анкари, все таки 300 км – не жарти. Доїхавши до Невшехіра на маршрутці за 3 TL, стали ловити машину. Пощастило не одразу – кілька водіїв зупинялись, та їхали не туди, куди нам потрібно, деякі зупинялись просто пожартувати (машина була забита під зав’язку) – «ми б вас підвезли, але нема як». А далі нам пощастило – водій був сам, а машина могла вмістити чотирьох людей з великими наплічниками. Так ми проїхали 75 км до Аксараю (Aksaray).
Попереду була далека дорога 225 км до Анкари, як потім виявилось це були найприємніші 225 км турецької гостинності)). Ми майже одразу зупинили фуру. Водій звісно англійської не знав, та ми вже були підготовлені – встигли зробити собі міні розмовник – у блокноті виписали півсотні найпотрібніших слів. Ми розповіли йому, звідки ми, де були і куди їдемо, порівняли чудові турецькі і розбиті українські дороги.
Дорога до Анкари пролягала повз друге по величині озеро Туреччини - Tuz Gölü (в перекладі буквально – Солене Озеро). Ми зупинялись, ходили до озера, навіть мочили ноги. Озеро дуже велике і дуже мілке, вода (ропа) дуже тепла, дно – все в кристалах солі. Коли ми вийшли з озера, ноги були білі.
А далі було чудо! Фура загальмувала біля невеличкої шашличної на узбіччі – маленький вагончик, традиційний для Туреччини старий диван на вулиці, мангал і один круглий пластиковий столик. Я подумав, що буде чай… трішки помилився. Чай був, але після нього був салат, а потім шашлик з баранини, багато шашлику!
Стало незручно, ми навіть запропонували гроші, але водій замахав руками «ніяких грошей». Все було надзвичайно смачно. Після того, як ми ледь подужали першу величезну тарілку салату, принесли другу))). Ми обідали і чаювали хвилин зо тридцять, тому наші друзі встигли нас обігнати. Їхня фура на обід не зупинялась, тому вони нам лише помахали, проїжджаючи повз). За допомогою смс-переписки ми домовились зустрітись у селищі перед Анкарою, бо грати у квест «знайти один одного» у 4 мільйонному місті зовсім не хотілось. Ледве прикінчивши смачнючий шашлик (все таки багато його було), ми подякували нашому новому другові, господарю шашличної і поїхали.
Далі була зустріч з нашими, прощання з гостинним водієм (нажаль у мене погана пам'ять на нові імена :), маршрутка до автовокзалу Анкари і купівля квитків на нічний автобус до Стамбула. Купівля квитків це окрема пригода. Зал з не менше ніж п’ятдесятьма різними конторами перевізників, де тебе «розривають» всі одразу, пропонують квитки будь-куди. Купівля зайняла секунд тридцять – пощастило найбільш швидкому і настирному продавцеві, а ми отримали квитки Анкара – Стамбул (450 км) за 35 TL * 5,7 = 200 грн (за одного).
Далі був нічний автобус, фільм «Острів» із Скарлет Йохансон і Еваном Макгрегором турецькою мовою і неспокійний сон. А у половині п’ятої ранку нас зустрічав уже Стамбул. Далі буде...
Nevşehir Невшехир Невшехір Göreme Гьореме Гереме Гёреме Çavuşin Чавушин Tuz Gölü Туреччина Турция Türkiye
Немає коментарів:
Дописати коментар