Пропоную Вашій увазі своє фантастично-сатиричне соціальне оповідання «Шістдесят днів до великого П». Таким чином сподіваюсь привернути увагу до проблем і щоб всі зробили правильні висновки. Щодня буду викладати по 2-3 глави, щоб об’єм був не надто великим і Ви завжди знайшли вільну хвилинку. Приємного читання і сподіваюсь на коментарі. Глава 1. «Університет. Шістдесят днів до великого П». Колись в одній далекій від нас, але дуже близькій нам по духу, країні відбулась ця історія. А може і не відбулась, можливо я це все вигадав. Це вирішувати тільки вам. Я ж розповім, що жили у цій країні дуже різні люди, і так склалось, що одні з них носили трикутні шапочки, вважаючи, що коли йтиме дощ, то краплі будуть стікати швидше і не встигнеш змокнути. Інші ж носили шапочки квадратні, говорячи, що так можна зібрати більше сонячних променів навіть взимку і зігрітись. Я не буду казати, чи залишались трикутношапочники сухішими, і чи було квадратоголовим тепліше, науці це не відомо, а тим більше науці далекої країни, про яку йтиме розповідь. На півдні цієї дивовижної країни розкинулись родючі землі, які могли б давати стільки хліба, що вистачило б і одним і іншим, ще й багато б залишилось. Та земля з року в рік заростала бур’янами, тому що вигідніше було нічого не робити, ніж вкладати в неї всього себе, потім заплатити більше податків ніж прибутків, а на виході отримати пшик з маслом, ще й залишитись в боргу. Тому жителям степових сіл не залишається нічого, як спиватись під натиском життя і тяжіючих полиць горілчаних заводів. Та залишимо їх в спокої. Наші герої - проста міська сім’я півдня (так, так, міста там теж є), які стикаються з звичайними проблемами дивовижної країни і є невід’ємною частиною цих проблем. Але про все по порядку. Професор квантової філософії Вільям Латка почесав лису маківку і поглянув на групу поверх запотілих окулярів. З-за парт на нього дивилось стадо овець і баранів. Не людей, а саме баранів. Саме так пан Латка сприймав своїх студентів. Тридцять голів, не більше і не менше. Рівно тридцять, а це значить – цілих шість тисяч грошових знаків. В очах овець читалась легка нервозність, вони й гадки не мали, що зараз будуть писати у тестах. А професор в свою чергу не уявляв, які питання буде задавати. Та все ж, йому було значно простіше, адже він просто вигадував матеріал на ходу, говорив те, що в голову забреде. Студентам було значно складніше, вони ж бо не володіли даром телепатії і влізти в голову пана Латки не могли ніяк. - Ну що ж, не будемо гаяти часу, - почав пан Латка, - виймайте по аркушу паперу. - А по яких темах буде тест? – промовили з першої парти «двісті грошей». - «Принцип суперпозиції сенсуалізму та раціоналізму», «Ірраціональний волюнтаризм резонансних методів», «Класичні і некласичні телепортації»… - Пробачте, резонансних методів чого? – озвались інші «двісті грошей» з третьої парти. - Як чого… - пан Латка з-під лоба поглянув у бік джерела звуку, на лобі проступили краплі холодного поту, - методів… методів визначення екзистенціалізму енергії електромагнітних хвиль, от чого, - він переможно посміхнувся і окинув поглядом своїх овець. Всі мовчали. Це був маленький тріумф. Ніхто більше не насмілився щось питати. Поки всі виймали аркуші, пан Латка пробігся по журналу відвідувань. - Дивно, - пробурмотів він собі під носа, - дуже дивно… Потім відкрив шухляду і пірнув туди спітнілою долонею, а потім і зовсім схилився так, що студентам його не стало видно. - Двісті, чотириста, шістсот… дві тисячі, дві двісті, дві чотириста… чотири, чотири двісті, чотири чотириста, чотири шістсот… п’ять шістсот, п’ять вісімсот… - очі полізли на лоба поверх запотілих окулярів. - Не може цього бути, - промовив він. - Чого, пане професоре? - Що? – професор рвонувся і боляче тріснув головою об плиту столу, почервонів як буряк і зі схвильованим виглядом знову з’явився перед своє отарою. - Чого не може бути? – знову повторила одна із студенток. - Нічого… нічого, - зам’явся пан Латка, - готуйтесь… - додав він і знову пірнув до шухляди: - Двісті, чотириста… ні, цього не може бути, вісімсот… як? Хто посмів? Дві шістсот… Що вони собі дозволяють? П’ять чотириста, п’ять шістсот, п’ять вісімсот… - немов мороз пройшовся по шкірі. - Так! – рявкнув він, - хто не придбав мою книжку «Короткий курс квантової філософії»? Група мовчала. - Зараз, зараз… у мене тут все записано, - професор насунув на лоба окуляри і, притримуючи їх середнім пальцем, щоб не злетіли, став вдивлятися у журнал. - Мотумба, Іванов, Пранделлі, Ногояма… Так, так… О! – піднесено видав пан Латка, - Іван Барбадільйо. Іван схвильовано піднявся зі свого місця. - Ви не купили мою книгу, - професор уважно дивився на свого студента. - Не купив, - відповів той. - І як ви плануєте здавати тести? – суворо запитав пан Латка. - Я вивчив, - несміливо, затинаючись промовив хлопець. Очі пана Латки полізли на лоба. «Як ви могли вивчити те, чого я ще навіть не придумав?» - ледь не зірвалось в нього з язика. Та у голос він сказав: - Добре, перевіримо. Іванові Барбадільйо дивним чином не вистачило місця в аудиторії, принаймні так сказав пан Латка і відправив його у свою підсобку, а сам попрямував слідом і зачинив за собою двері. Іван витягнув білет і взявся, як навіжений, строчити на аркуші стрічку за стрічкою, мов з кулемета. Професор Латка спершу з цікавістю спостерігав, потім з острахом витріщався, а далі з відвертою показною байдужістю роздивлявся, як вовтузяться мухи у просторі між склом вікна. «Дивно, як вони туди потрапляють…», думав він. «Треба буде включити тлумачення цього феномену у наступні лекції квантової філософії». Коли Іван закінчив і подав йому аркуша, професор довго читав, на ходу згадуючи, чи справді він це все вигадував і вписував у підручник. - Ви пишете, - нарешті почав він, - що завдяки сенсуалізму ми можемо припустити і передбачити існування багатьох речей, про які ми навіть не знатимемо, керуючись принципами раціоналізму. - Так написано у вашому підручнику, - спокійно відповів Іван. - Тоді наведіть приклади таких явищ. Тут вже хлопець зам’явся: - Цього немає у книжці… - А ви припустіть, зімпровізуйте, - невгавав професор. - Нууу… Це наприклад подорожі зі швидкістю світла, антиматерія. Професор Латка зайшовся глухим хриплим сміхом. Коли він насміявся вдосталь, перевів погляд на Івана, зняв окуляри і став їх протирати. - Розвеселили ви мене… А по другому питанні, наведіть приклади практичного використання екзистенціалізму енергії. Відповіді не було. - Ну то як… Думаю, ви й самі розумієте, що отримаєте за результатами тесту. Це дуже серйозний провал. - Я можу вам розповісти про сферичного коня в вакуумі, - блиснув очима хлопець. - Геть! – рявкнув професор Латка і жбурнув Іванові в обличчя його роботу, - ви в мене не здасте. Через пів години Латка сидів у себе в підсобці, попиваючи трав’яний чай і нервово здригаючись від кожного звуку. Лаборантка, імені якої пан Латка ще досі так і не встиг запам’ятати, тому називав її лагідно «Рибко моя», саме впорядковувала на стелажі тестові завдання у алфавітному порядку. - І тут, уявляєш, він почав мені хамити, - знову зірвався на крик пан Латка, - почав про якогось коня… - Та він хлопець не поганий, - тихо мовила жінка, повернувшись до професора, - він чи не кращий студент у групі. - Він найгірший студент, чуєте мене, рибо моя? Найгірший, – Латка зі злості розплескав по столі чай, де ще хаотично валялись кілька студентських робіт. Тяжко зітхнувши, він поставив горнятко на стіл, обтер його списаним аркушем, потім витер ними ж стіл, згріб ці вже ні на що не придатні роботи з квантової філософії в безформний жмут і скинув у сміттєве відро. І далі продовжив: - Такі як він нашому ВУЗу не потрібні. Що ми з них матимемо? НІ-ЧО-ГО. Нічогісінько. Для чого я маю заробляти п’ять вісімсот, якщо мав заробити шість тисяч. Він займає чиєсь місце, хтось більше гідний не отримає освіту! Лаборантка лиш ледь помітно похитала головою і продовжила мовчки викладати роботи, що вціліли на полиці стелажу. Глава 2. «Поліція. Сорок п’ять днів до великого П». Перенесемось на північ цієї дивовижної країни, де між вкритими зеленими лісами горами та омитими теплими морськими хвилями берегів також живуть люди зі схожими проблемами. Ці люди ставлять на пагорбах величезні хрести і освячують їх, просять у Бога, щоб гірські ріки не приносили до їхніх домівок сміття, а потім йдучи додому, кидають непотріб у цю ж річку, а ріка вже несе увесь хлам далі і викидає його нижче за течією, комусь на подвір’я. Якби небо над містом не було таким чистим, а місяць таким повним, перехожим довелось би освітлювати собі шлях кишеньковими ліхтариками. Зараз же все ще можна було з труднощами побачити свої ноги і не вступити у відкритий каналізаційний люк. Вулиці вже кілька тижнів залишались без світла ліхтарів. З цього приводу у народу були різні думки. Хтось казав, що це через непорозуміння у міськраді – один розпорядився оплатити за послуги освітлення, інший перевів гроші кудись не туди, третій зробив так, що вони там застрягли, а четвертий проґавив момент, коли вони взагалі зникли, випарувались ніби й не було. В результаті – ні грошей, ні освітлення. Інші говорили, що ліхтарі самі вмикаються і вимикаються, коли їм заманеться. Одним словом – містика. Чого тільки люди язиками не плещуть. Амадео Романов саме повертався зі своєї майстерні, вдивляючись у темінь під ногами, коли з непроглядного і абсолютно чорного, як діра десь у далекому космосі, провулку до нього шанобливо звернулись: - Альо, пацанчик! Амадео не озираючись прискорив крок. - Альо, ти чуєш? – з провулку вийшли двоє, один з них знову вигукнув, - ходь сюди. Амадео не реагував, всі його думки були лише про те, як би швидше добігти до кінця неосвітленої вулиці і опинитись на широкому проспекті. Там точно будуть люди, там будуть автомобілі, там буде легше. Вони там не посміють. - Альо, ти що не чуєш? – голос, здавалось, був вже значно ближче. Амадео таки озирнувся. Двоє здорованів вже були за метрів десять від нього. Він спробував рвонути з місця, та не пробіг і кількох метрів, як масивна рука опустилась на плече і він наче перевернувся у повітрі і боляче приземлився на холодний асфальт. - Поліція! – закричав Амадео, але одразу замовк, коли один із здорованів виразно і гучно зареготав. - Поліція вже тут, - мовив він і у світлі місяця в його роті блиснули кілька золотих зубів, - сержант Козлодоєв, - представився він. У Амадео цілковито відняло мову. - Чого тікаємо від представників влади? – продовжував Козлодоєв, - заборонені речі? Наркотики, зброя тощо? Що в кишенях, що в сумці? - Я не тікав, - став заперечувати Амадео. - Як то не тікав, - грубо обірвав його інший сержант, - а кого ж ми тоді переслідували як не тебе? - Я думав, що ви… - Мовчати, - рявкнув Козлодоєв, - кишені вивертай, торбу відкривай. - Зараз подивимось, що там в тебе, - другий сержант вирвав з його рук невелику сумку і став нишпорити у ній. - Що це в тебе, - нахабно усміхнувся Козлодоєв і скубнув Амадео за волосся, коли той нахилився, щоб вивернути кишені на колінах, - косичка? Ти той, як його, неформат? Напевне і травку потягуєш? - Неформат… Га-га-га, - безцеремонно заржав другий, риючись у сумці, - сам ти неформат. А він – неформал. - Та яку травку, який неформал, - Амадео увесь почервонів, його брала злість, - я художник. - Зараз подивимось, який ти художник… Опа! А це що таке, - другий сержант витяг руку із сумки хлопця, тримаючи кінчиками пальців немаленький пакет, - це схоже на те що я думаю? - Безсумнівно, - відповів Козлодоєв, потім перевів погляд на Амадео, - що скажеш, художнику? - Це не моє, вперше бачу, - у хлопця з подиву округлились очі. - Це ще не все, - радісно випалив другий сержант, - дивись… Він став повільно, насолоджуючись, діставати з сумки пачки зелененьких банкнот, одну за однією. - То ти не тільки сам вживаєш, ще й розповсюджуєш, - вишкірився Козлодоєв. В обличчя Амадео війнуло часником і огидним смородом гнилих зубів. - Клянусь, це не моє, - залепетав він уривчасто хапаючи ротом повітря. - О дивись… - сержант ледь не пірнув у невелику сумку з головою, і, наче ілюзіоніст на сцені, став витягувати з неї якісь трубки, а далі на світ з’явилась велетенська ємність, потім ще одна, - це ж самогонний апарат! – вигукнув він задоволено. - Що за чортівня? – закричав Амадео, - та він в кілька разів більший за мою сумку, як він міг там поміститись? - Ну бачиш, - почав Козлодоєв, - треба було і помістився. От до чого ти звернувся, щоб все упакувати, – до магії. - Якої магії, - запротестував хлопець. - Отакої, - відповів другий сержант. З цими словами він запхнув руку у кишеню Амадео і вийняв звідти пістолет, - бачиш? – спитав він? - Б-б-бачу… - Дивись далі, - сержант прицілився у погаслий ліхтар у себе над головою і мовив: «піф-паф». Ліхтар блимнув і освітив вулицю, Амадео примружився. - Подобається? – спитав сержант. Він хитнув кистю руки і зброя зникла. Амадео не зміг вловити момент, коли вона зникла, а найголовніше куди. - Це ще не все, - сержант знову поглянув на ліхтар і подув в його напрямку. Світло згасло, вулицю знову заволокло мороком. - Хочеш, щоб мій колега там не щось знайшов заборонене? – спитав задоволений Козлодоєв. - Ні… - понуро пролепетав Амадео. - То що робитимемо? - Це все не моє, - твердо заперечив хлопець. - Гони штуку, і може бути не твоє. А поки що – твоє. - Візьміть з тих, що вийняли з торби, - ззовні могло здатись, що хлопець говорив впевнено, всередині ж вирувала злість і відчай. - Е, ні, - похитав головою Козлодоєв, - це ми конфісковуємо. А ти плати зі своїх. Де вони в тебе? В хаті під матрацом чи в банку на рахуночку? Ну? - Це все не моє, це все не моє, - наче зачарований повторював Амадео, - не моє, не моє… - А чого ж ти тікав? – задоволено посміхнувся другий сержант, - я все бачу так: ти ніс всі ці заборонені речі, побачив правоохоронців і вирішив втекти, а ми тебе затримали. Все – як на долоні. - Та ви самі мені це все підкинули… - лише встиг вигукнути хлопець, але отримав удар ногою по животу, скривився і опустився на коліна, на брудний асфальт. - Тягнемо його у відділок, напишемо протокол, а там він і баблушки принесе, - це останнє, що почув Амадео перед ще одним ударом, а далі було забуття. Голова тріщала. Амадео здійнявся із запльованої підлоги камери і важко осів на холодній металевій лавці. Навпроти сидів невисокий засмаглий чоловік з тижневою щетиною на обличчі та час від часу огидно хрустів кісточками товстих пальців. Пальці прикрашали численні татуювання. Чолов’яга мовчав та якось злісно поглядав на Амадео. Через десять хвилин гри в мовчанку Амадео нарешті не втримався, здали нерви, він зіскочив зі свого місця, схопився за залізні пруття камери і вигукнув: - Мені треба подзвонити! Один дзвінок! - А-а-а! – почувся десь з-за кута голос Козлодоєва, - будеш дзвонити баблушкам? Ну дзвони, дзвони… За хвилину Козлодоєв приніс телефон і жбурнув його у камеру, а потім повернув голову до татуйованого сусіда: - Баклан, давай на вихід. Той піднявся і задоволено потер колюче підборіддя. Амадео набирав номер брата і, чекаючи з’єднання, дослухався до розмови, котра віддалялась. - От що ти за людина, Баклане, не можеш навіть нормально звалити з квартири? Наступного разу сімдесят відсотків нам. - Сорок, начальнику, - нарешті Амадео почув голос чолов’яги. - Шістдесят, - вів далі Козлодоєв. - П’ятдесят… - Шістдесят, - твердо сказав поліцейський, - якби тебе сьогодні не спіймали, то було б сорок, як домовлялись минулого разу, а так – шістдесят, дорогенький, шістдесят…
Немає коментарів:
Дописати коментар