Глава 3. «Долари. Тридцять два дні до великого П». Стефан Барбадільйо сидів за кухонним столом і порожнім поглядом вдивлявся в тарілку, де плавали поодинокі шматочки овочів. Суп був гарячим і ще парував. У коридорі рипнули двері. - Іване, це ти? - Я, - озвався голос. Почулось легке шарудіння верхнього одягу, а тоді на кухня з’явився і сам Іван. - Як справи в університеті? - Ну-у-у… так собі, - відповів Іван, набираючи і собі супу. - В мене також, - батько відсунув тарілку, - мушу комусь розповісти. Уявляєш, сьогодні начальство видало припис – не видавати водійські права людям з малим доходом. Мусять тепер всі приносити довідку з місця роботи. - А чим мотивують? – Іван взяв собі супу і сів за стіл. - Тим, що бідні люди не будуть мати чим давати даішнику в лапу. - А якщо вони не будуть порушувати, то й не треба буде давати, - відповів Іван. - Це вже друге питання, яке було озвучено в розмові. Сказав керівник: «Як же вони не будуть порушувати, якщо ви їх свідомо не будете вчити». Та й в нас такі дороги, що хотів би – все одно б порушив десь. - Ремонтувати не збираються? – поцікавився Іван без особливої надії на ствердну відповідь. - Хіба в грудні, як завжди, щоб гроші освоїти. Але толку мало з такого ремонту, сам знаєш - льодово-асфальтна суміш весною зійде разом зі снігом. - І що тепер будете робити? - Та що… - батько знов присунув до себе тарілку, суп в якій вже встиг вистигнути, - буду питати довідку про доходи. Але тут знову парадокс. Ті, хто мають низькі доходи, якраз хочуть вчити правила, а нам заборонено їх вчити. Дозволено вчити тих, хто мають гроші, але вони якраз вчитись не хочуть. Далі чоловіки їли мовчки. Через деякий час у двері подзвонили. Коли батько відчинив, на порозі стояв захеканий чоловік середніх літ у накинутій нашвидкуруч зім’ятій куртці і з прилизаною ріденькою чуприною. - Сусіде, - почав він, - в мене є знайомий… там, - він підняв вказівний палець вгору. - Що, прямо там? – усміхнувся Стефан Барбадільйо і підняв очі туди, де за багатьма шарами бетонних перекриттів у всі сторони розляглось синє, синє небо. - Де? – чоловік теж на мить підняв очі догори, потім замахав руками, - та ні… Не там, а там… Ну в верхах. Ну, - зам’явся він, - не так, щоб прямо в верхах, але… - Короче, Скліфосовський! – обірвав його Стефан. - Так от, - продовжив Скліфосовський, глибоко вдихнувши, - мій знайомий каже, що завтра курс нашої валюти сильно впаде, каже, що треба на всі гроші, які є, купувати долари. Я біжу і тобі раджу, - сусід завершив і тепер стояв мовчки і дивився на Стефана, наче чекаючи якоїсь команди, згоди, настанови, чи просто поради. - Дякую, я подумаю, - лиш відповів Стефан. Скліфосовський кивнув і лише п’яти блиснули на сходах – так швидко він зник з поля зору. Глава 4. «Благодійність. Двадцять чотири дні до великого П». У столиці дивовижної країни, як і в будь якій столиці, кипить політичне життя. Сильні люди цього світу живуть, працюють, інколи з’ясовують стосунки, борються за свого виборця хто як може і вміє, плюють на людей, ні за що їх не мають, дурять, грабують, оббирають… стоп, стоп. Про що це я, звісно ж ні. Зупинимось на «борються за свого виборця». Все що було після – велике прохання вважати помилкою машинного друку. Так от, у столиці за своїх виборців бореться такий собі політик із балканським корінням, чиє прізвище зі словенської перекладається, як «сорока» - Андре Срака. Саме про нього і піде мова. - Давай, давай, швидко, – кричав чоловік в темних окулярах та ідеально випрасуваному чорному костюмі, притримуючи двері. Навкруги купчились люди з фото і відеокамерами, перші з них вже заскакували у прочинені двері, штовхаючись, і нецензурно перегукуючись між собою. - Досить, - промовив все то же гарно вбраний чолов’яга, - решта чекатиме на вулиці. За хвилин десять перед будівлею лікарні пригальмував кортеж із п’яти однакових чорних, відполірованих, здавалось, до абсолютного блиску, Мерседесів. З дверей повисипали «шафи-охоронці» і одразу стали грубо тіснити репортерів та операторів. - Стоп, стоп! – закричав чоловік в темних окулярах, що керував організацією, - це свої. «Шафи» відступили і вмить перебудувались шеренгами, створивши коридор до дверей лікарні від однієї з машин. Двері Мерседеса нарешті відчинились і з автомобіля показалась масивна нога Андре Сраки, а через якусь мить і він сам. Було помітно, що рухи давались йому важко – величезний живіт тягнув вниз і необхідно було докласти значних зусиль, щоб втримати рівновагу. Нарешті він з труднощами покинув автомобіль і повільно пішов по імпровізованому коридору до входу. Заблимали спалахи, заклацали спуски фотокамер. Першим у двері лікарні увійшов чоловік у темних окулярах, одразу ж дав команду операторам, які знаходились всередині і чекали своєї черги: - Готуємось! Побільше крупних планів під час церемонії. Організатор проскочив за репортерів, далі по коридору і натрапив на поважного пана у білому халаті. Той був вже сивим, з маленькою борідкою і теж в окулярах, але звичайних. У двері саме протиснулась огрядна постать Сраки і репортери почали активно робити свою справу. - Все так як домовлялись? – чоловік у костюмі спустив темні окуляри і поглянув на лікаря поверх них. - Так, все гаразд. Всі палати замкнені, щоб ніхто не плутався під ногами. На церемонії буде одна дитина, хлопчик, у нього гемофілія, це зовсім не заразно. - Добре, - організатор знову насунув окуляри вище, задумався, - добре… добре, що в нього гемофілія… Так. Іграшки ми підвеземо згодом, репортери залишаться. Коли ми поїдемо, випустите дітей з палат і дасте їм іграшки, фотографи ще познімають. Так… Нічого більше не забули? - Ем… - зам’явся лікар. - Так, так… - організатор кивнув, - я пам’ятаю. Він невловимим рухом дістав із кишені піджака конверт і віртуозно поклав його головному лікарю у кишеню халату. - Приємно мати з вами справу, - кивнув той, - і з паном Сракою звісно. Прошу по цих сходах на другий поверх у залу, - одразу ж додав він. Андре Срака під все ті ж клацання фотокамер саме дошкандибав до сходів і вони з лікарем тепло привітались, позуючи для репортерів. Поки політик, наче криголам - повільно і важко, підіймався на другий поверх, тричі зупиняючись по дорозі на перепочинок, а його «шафи» кілька разів грубо відтісняли від сходів персонал, що опинився не в тому місці і не в той час. Нарешті делегація таки дісталась другого поверху. Політик на мить прихилився до стіни і обтер спітнілий лоб хустинкою, так би мовити, відсвяткував свою маленьку перемогу черговим відпочинком. Всі чемно чекали. Репортери зібрались півколом, встановлювали апаратуру. Нарешті масивний політик глибоко вдихнув, помацав, чи на місці його третє підборіддя, поправив трикутну шапочку і попрямував до головного лікаря, який вже чекав у центрі зали. Організатор пройшовся повз репортерів, даючи останні настанови – що потрібно знімати, що не потрібно, які плани мають переважати, який ракурс потрібно брати, щоб п’ята точка пана Сраки не здавалась такою великою, а фігура була мужньою і величною. Він ще раз оглянув все і всіх і мовив: - Починаємо. - Я хочу подякувати всім, - важко почав політик читаючи з листочка, - хто сьогодні у цих стінах рятує життя. Діти, це найголовніше у нашому житті… Діти – це рушійна сила, ну ви знаєте… - було помітно, що йому важко багато говорити, та він продовжував, - ви і саме ви робите наших дітей здоровими. Ви рятуєте не лише дітей, ви рятуєте нас всіх… Ну ви і самі знаєте. Ця лікарня… ви і самі знаєте про цю лікарню. Ви – люди з великої букви… - він закашлявся. Всі присутні стояли і покірно чекали. - Наша країна у ці непрості часи … кхе-кхе, ну ви знаєте… А ми, політики, завжди будемо… це ви теж знаєте. Я постійно задумуюсь, як я можу допомогти, що я ... хто це писав? - він важко зітхнув, шукаючи очима свого секретаря, - давайте зекономимо мій та ваш час, не будемо витрачати його на пусті балачки. Всі закивали. - Це виріжете, - мовив політик до репортерів, переводячи дух, - так от… на чому я зупинився, - він пробіг очима в кінець аркуша, - ага… Я вирішив привезти в цю лікарню все необхідне, щоб ваші маленькі пацієнти почувались трішки щасливішими – іграшки, харчування, речі першої необхідності. А бюджету лікарні – пожертвувати скромну суму у двадцять тисяч на все, що потрібно. - Я від імені всього персоналу і наших маленьких пацієнтів, - почав головний лікар, - висловлюю вам величезну подяку. З цими словами він схопив пухлу долоню політика і заходився трясти її зі всіх сил. Спалахи заблимали, фотокамери заклацали з новою силою. Коли одна з медсестер підвела до центру зали маленького хлопчика, кілька «шаф» ледь грубо не відтіснили їх, але вчасно нагодився організатор, відігнав охоронців, промовив їм кілька жорстких слів, а потім допоміг новим учасникам церемонії безпечно дістатись мети. Помічники піднесли політику символічний чек на двадцять тисяч і фото сесія почалась. Було помітно, Андре Срака трішки сторонився хлопчика, відхилявся у протилежну сторону, щоб зробити вдих, тому організатору довелось зупинити церемонію. Він відвів політика на кілька кроків і прошепотів йому на вухо: - Босе, бувають хвороби, котрі є абсолютно не заразними. У цього малого саме така, можете нічого не боятись. Даю вам стовідсоткову гарантію. - Ти, впевнений? – протяжно мовив політик, скосивши очі на головного лікаря і малого, котрий стояв коло нього і мало розумів з того, що відбувається. - Абсолютно, - запевнив організатор. - Добре, добре, - закивав масивний політик. - Було б добре, якби ви його по голові потріпали для фотографії, - впевнено наполіг чоловік у костюмі. - Нууу… Я подумаю, - тяжко зітхнув політик. - Я ще раз гарантую, що це абсолютно безпечно. Вони повернулись до церемонії. Організатор дав знак операторам і процес знову запустився. Політик, лікар і хлопчик разом тримали великий чек з кругленькою сумою, а фотографи робили свою справу. Андре Срака напружився, несміливо простягнув руку до хлопчика і трішки покуйовдив його чуприну, видавлюючи з себе «щиру» посмішку. Йому здавалось, що секунди тривали вічність. Останні кадри фотосесії і все нарешті закінчилось - медсестра забрала хлопчика, репортери стали пакувати апаратуру. Головний лікар знову потиснув руку політику: - Я дуже радий, - говорив він, - дуже радий, що ви завітали до моєї лікарні. І, будьте певні, я буду голосувати за вас на виборах. - Приємно чути, - відповів Андре Срака. - Я щось ще можу для вас зробити, - з широченною посмішкою спитав лікар. - Так, - кивнув політик, - де у вас тут можна помити руки? Уже коли Андре зачинив за собою двері свого чорного тонованого Мерседеса і безсило відкинувся на шкіряне сидіння, поруч підсів організатор церемонії, витягнув з папки документи і промовив: - Боссе, тут контракт на передвиборчу рекламну кампанію, обличчям якої має стати сьогоднішня фотосесія. Планується п’ятсот бігбордів по столиці і ще п’ять тисяч по всій країні, також сумарно десять хвилин на кожному телеканалі щодня, і п’ять хвилин щодня на радіо. - Так, так… - не відкриваючи очей промовив політик. - Потрібен ваш підпис, - організатор підсунув шефу папку з паперами і той тяжко вдихнувши поставив свій розчерк. - Скільки там вартість? – перепитав він, коли організатор вже збирався виходити з автомобіля. - Два мільйони, пане, - відповів той. - Добре, - кивнув головою політик і знову заплющив очі, - я втомився. Рушаємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар