Глава 5. «Стаття. Вісімнадцять днів до великого П». Стаття не вдавалась. Букви вперто не складались у слова, а слова не хотіли ставати у речення навіть за винагороду, яку пообіцяли журналістові Златко Романову за провокаційну статтю про події на півдні чудової країни. Гроші Златко були необхідні, як повітря. Його рідний брат Амадео просиджував в слідчому ізоляторі в очікуванні суду за сфабрикованою справою і врятувати його могли тільки гроші. Тому Златко йшов на все аби їх роздобути. - Злочинність у південних районах піднялась удвічі… Ні, - бубнив Златко, - удвічі мало. За таке не заплатять. Нехай буде утричі. Так. Утричі в порівнянні з аналогічним кварталом минулого року, - він ритмічно стукав по клавішах робочого ноутбука, - Що це, як не результат правління бездарного уряду трикутношапочників? Скільки нам ще терпіти цю вакханалію? Він відклав ноутбук і мимоволі поглянув на свою дружину Терезу. Та сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, і щось пояснювала малому Деметріо. Хлопчик час від часу кивав головою, інколи заперечно похитував. - Що у вас там? – з чесною цікавістю і непереборним бажанням відкласти статтю і провітрити голову, спитав Златко. - Вчимо табличку множення, - відповіла Тереза і знову поринула у світ давно забутих чисел. - Добре, - кивнув Златко, і звернувся до малого, - що саме зараз її вивчаєте в школі? - Ні, - відповів малий Деметріо. - Як то ні? – здивувався Златко, - а що ж ви проходите? - Нічого, - відповів Деметріо. - Не розумію, - Златко почухав маківку і поглянув на Терезу. - Малий каже, що вони в школі нічого не роблять, - занепокоєно відповіла дружина. - Це як? – вирячив очі батько? – що за дурниці? - Отак. Я була на батьківських зборах минулого тижня. Так от всі вчителі говорять, що рівень учнів дуже низький і потрібно всім ходити на позакласні заняття з репетиторами, себто з ними. Звісно не за безплатно. А щоб досягти цього низького рівня, на уроках, як сьогодні зізнався Деметріо, вони нічого не роблять. Златко застиг, як сидів. Так пройшло кілька секунд. Він напружено думав, це реальність, чи чергова його вигадка, яку він сам придумав, а зараз успішно перенесе на папір і продасть за добрі гроші. - І, як же проходять їхні уроки? – нарешті видавив він із себе. - Вчительки приходять і сорок п’ять хвилин читають журнали, фарбуються, дозволяють дітям біситись, кидатись папірчиками, одним словом – дозволяють все, лиш би ті забавлялись і не переймались. От тепер ми сидимо і вчимо табличку множення, бо скоро буде підсумкова контрольна. - Ти так спокійно про це говориш, - мовив Златко. Йому самому було дивно, але не з ситуації, що розповіла Тереза, а зі своєї реакції. - У нас всюди таке робиться, а подекуди ще гірше, - відповіла дружина, - от на півдні минулого місяця вбили п’ятьох журналістів. Ти читав? Так що в нас ще не все так погано. - Чи я читав? – розхвилювався Златко і аж піднявся зі свого місця, - та я це написав. І не знаю я чи справді п’ять і чи справді їх убили. Я це вигадав. Тереза поглянула на нього, потім спокійно промовила: - Та навіть якщо і не п’ять… Все одно там все погано, а в нас краще. І вони тягнуть нас вниз. Златко знову сів і обійняв голову руками, від безвиході. Потім поклав пальці на клавіатуру і став набирати: «У школах півдня вчителі бойкотують навчальний процес, заганяючи дітей на платні позакласні навчання». Потім він знову ривком устав. Дружина відірвала погляд від підручника з математики і стурбовано поглянула на свого чоловіка. - От чим я займаюсь? – роздратовано випалив він, - всі новини про південь, звідки я їх беру? Та з того, що бачу сам кожного дня! Ріст злочинності, зупинка підприємств і т.д. Але я бачу це не там. Я бачу це тут. От зараз я написав про цих вчителів і вже завтра ти прочитаєш у газеті про порушення навчального процесу у школах півдня. Тереза мовчала, потім тихо промовила: - Нам потрібні гроші, у твого брата проблеми. - В мене криза, - Златко розпалився ще більше, - я не можу написати нічого правдоподібного. Відверта брехня мене злить і дратує, а правда – вона однакова всюди – і для нас і для них. У нас по всій країні робиться одне і те ж, а я маю змусити людей повірити, що в нас все чудово, а там, у трикутношапочників страхіття і бардак. - За правду тобі не заплатять, - похитала головою Тереза. - І що робити? Мені огидно писати… - А ти не пиши. Візьми якусь стару статтю, десяти-двадцяти річної давності і повиправляй там окремі слова, адаптуй під сучасність півдня і надішли редактору. Думаю, ніхто навіть не помітить. Наступні пів години Златко активно нишпорив Інтернетом, потім заходився щось активно друкувати. - Ну як? – через деякий час спитала Тереза, коли нарешті відправила малого Деметріо спати. - От послухай, - промовив Златко, - скажеш як тобі. «Військові діячі підпілля півдня зробили заяву через соціальні мережі, в якій зазначили, що можуть перетворити північ у радіоактивний попіл». Тереза дзвінко розсміялась. Коли вона завершила, то надула губи і подивилась на свого чоловіка. - Що, перебір? – спитав він. - Звісно, що так, - кивнула дружина, - може спробуй завтра на свіжу голову? А зараз давай просто відпочинемо. Златко відклав ноутбук, Тереза увімкнула телевізор. Там саме починалась програма «Чудеса чудової країни». - Сьогодні у нас в студії чоловік, котрий п’ять років тому впав в кому, і під час тривалого перебування в цьому неприємному стані втратив пам'ять. Коли він два тижні тому вийшов з коми, виявилось, що він забув, як ходити, упав і зламав обидві ноги. Дізнавшись про це, його дружина втекла з його рідним братом, - протараторив з телеекрану ведучий. - О, це напевне цікаво, - усміхнулась Тереза. - Це теж я придумав, - безсило сплеснув руками Златко, - два тижні тому мене попросили придумати «щось достатньо безглузде, щоб зацікавити сіру масу». Так і сказали. - Тоді не будемо… - з цими словами Тереза перемкнула. На іншому каналі ведучий кримінальних новин розповідав, скільки людей убив гірський маніяк минулого тижня, скільки автокатастроф сталось з вини п’яних водіїв. Далі в ефір пустили сюжет про відкриття п’яти нових державних спиртзаводів. - Вимкни, - м’яко попросив Златко, - або я його вимкну через вікно. Тереза вирішила не перевіряти серйозність намірів чоловіка. Глава 6. «Мітинг. Тринадцять днів до великого П». Головна міська площа була повна-повнісінька людей. Всюди сигналили автомобілі, з динаміків лунала гучна музика, окремі групки людей тримали плакати і скандували якісь гасла, що зразу губились і втрачали зміст у загальному шумі юрби. Не зважаючи на те, що вже ніде було і яблуку впасти, люди все йшли і йшли. Все було готово до зустрічі шанованого Андре Сраки з виборцями. Та поки політика ще не було і на сцені на розігріві публіки стояв якийсь хлопець і кричав у мікрофон: «Ви – надія країни, тільки ви можете зробити цю країну щасливою. Не дамо свавіллю і бардаку Півночі перекинутись на наші землі». Юрба схвально гуділа. Андре Срака сидів в готелі, котрий височів над площею і готувався до тріумфальної появи. З вікна відкривався чудовий вигляд на площу. - Хай ще трішки люду збереться і можна виходити на сцену, - сказав секретар-організатор, розглядаючи свої папери. Політик не відповів. Він сидів коло вікна і димів масивною кубинською сигарою. - Боссе, ще один момент, - додав схвильовано організатор. - Слухаю тебе, - відповів політик і з байдужістю поглянув у його бік. - Є ідея записати звернення до людей Півночі. Я вже домовився, не безкоштовно звісно, його будуть крутити лише на каналах Півночі, їхні канали, як ви знаєте, у нас заборонено. Тому тут вас ніхто не побачить. До виборів залишився тиждень, негативно це вже ніяк не вплине на ваш рейтинг, а голосів «в плюс» ми можемо зібрати. Як вам таке? - Цікавий варіант, - після нетривалих роздумів промовив політик. - Я вже й репортерів запросив, - мовив організатор, - можемо записати прямо зараз. - Клич, - мовив політик і погасив сигару. За мить у кімнаті з’явились оператори, фотографи і гримери. Поки одні налаштовували апаратуру, інші стрибали навколо Сраки і то тут то там підфарбовували йому обличчя до природного кольору. - Коли нарешті політик з великими потугами усівся в презентабельне крісло і приготувався говорити, організатор сплеснув руками і вказав на головний убір: - В цьому не можна знімати. Але я про все потурбувався, - з цими словами він подав своєму босу чотирикутну шапочку, таку як носять люди Півночі. - А ти мені все більше і більше подобаєшся, - схвально кивнув політик, стягнув свій трикутний головний убір і заклав на маківку незвичну квадратну шапку. Далі він записав десятихвилинне звернення де, імпровізуючи, розповів, що насправді має коріння з Півночі, але у тяжкі часи, йому з сім’єю довелось покинути рідний дім. Сказав, що дуже хоче повернутись і зробити все, що зможе для свого рідного краю, а найбільше для людей, якими він захоплюється і хоче щоб вони жили щасливо. Як після виборів у містах Півночі буде створено мільйони робочих місць і всі люди будуть зайняті і будуть отримувати гідну зарплатню. Як він особисто буде боротись із злочинністю і стояти на сторожі спокою кожного громадянина і так далі, і так далі, і так далі… Здавалось він міг говорити вічно, та хронометраж був не резиновим, тому секретар-організатор, махнув рукою і вказав на свій наручний годинник: «Пора завершувати». Політик кивнув самими очима, широко усміхнувся в камеру і завершив своє звернення словами: «Пам’ятайте, я піклуватимусь про вас». - Це було неперевершено, - запевнив його організатор, коли запис було завершено, - але вже час іти до людей, вони вже зачекались. Політик важко піднявся з крісла, одяг свою звичну трикутну шапочку і попрямував до виходу, та до нього знову підскочив організатор і з винуватим виглядом попросив ще хвильку уваги: «Кілька фото, для Північної преси» - промовив він. - Добре, добре, - політик розвернувся і знову зодяг на себе квадратну шапку. Запрацювали вже звичні для нього фотокамери: чудовий кадр сидячи в кріслі, стоячи біля презентабельної антикваріатної шафи, крупний план з посмішкою на всі тридцять два. - Вже час, вже час… - зашепотів на вухо організатор, - потрібно виходити до людей, вони вже годину чекають. - Нічого страшного, - відповів політик, - стільки чекали, ще трішки почекають. Нарешті фото сесія завершилась і Андре Срака в супроводі свого кортежу із «шаф» покинув номер. На сцені все було давно готово, оператори і режисери виступу бігали, мов ошпарені кип’ятком. - А зараз, зустрічайте, - промовив хлопець на сцені, з якого в очікуванні політика зійшло вже сім потім, - людина, на зустріч з якою ви так довго чекали і яка не розчарує вас – Андре Срака. Юрба бадьоро загомоніла, уверх піднялись плакати і транспаранти, автомобілі почали сигналити. На сцену з-за ширми повільно посунув криголам. Тіло політика здавалось абсолютно круглим, якби він не переступав короткими товстими ніжками, а котився, то зміг би пересуватись значно швидше. Він підійшов до мікрофону, взяв його товстою долонею і привітався з публікою. Режисери спрацювали відмінно – музика одразу ж стихла, а на всіх екранах миттю з’явився крупний план обличчя політика. Юрба на мить стихла, всі мовчали, автомобілі перестали сигналити, плакати похилились. Потім де-не-де з юрби почали лунати поодинокі вигуки «Ганьба!». Андре Сраці від щирого здивування перехопило подих, він ледь помітно скосив погляд за куліси, де стояв організатор, та не такий як завжди – високий і впевнений у собі. Здавалось, він скоцюрбився вдвічі і стиснувся, готуючись до сильного удару по обличчі. Політик розвів руками, безмовно запитуючи: «Що не так?». Організатор боязким рухом поплескав себе по голові і в ту ж мить політик все зрозумів. - Дорогі друзі, - почав він, - я чудово розумію вашу реакцію. Такою вона була сьогодні і у мене, коли вранці у двері мого кабінету постукав чоловік у такій шапці, - він впевнено підняв руку і поплескав себе по квадратному головному уборі. Юрба знову затихла, вигуків «Ганьба!» не було чути. - Так от, - продовжував далі Андре Срака, - цей чоловік прийшов до мене і запропонував посаду у владі на Півночі. Юрба схвильовано ахнула, знову почулись поодинокі вигуки «Ганьба!». - І знаєте, що я зробив? – політик витримав академічну паузу, якій позаздрив би будь-який актор великого театру, а потім вигукнув, - я зірвав з нього цю ганебну штуку. Після цих слів він стягнув зі своєї голови квадратну шапочку, жбурнув її на сцену і заходився топтати ногами. Народ на площі радісно заревів, усі від малого до велика скандували його ім’я, автомобілі радісно загуділи. Так продовжувалось кілька хвилин, поки на шапочці не залишилось жодного живого місця, а обличчя політика вже було все мокре від поту. Він крадькома поглянув за куліси, там стояв його помічник-організатор, знову прямий і життєрадісний. Він посміхався у всі тридцять два і показував своєму шефові великий палець.
Немає коментарів:
Дописати коментар