Глава 7. «Суд. Десять днів до великого П». У судовій залі було нічим дихати, а шум не змовкав ні на мить. Прокурор від обвинувачення раз за разом відпускав гнівні вигуки у бік Амадео Романова, котрий сидів у металевій клітці на грубій дерев’яній табуретці. Він схуд на кілька кілограм, а під очима проступали синяки недоспаних ночей. Він не реагував на вигуки прокурора, просто сидів дивлячись в підлогу. - Наркоман, - кричав прокурор перекрикуючи пів зали, - як таких світ носить? Скоро тебе перевиховають. - Закрий пащеку, - волала адвокат Амадео зі свого місця, - наплодилось тут продажних, кого завгодно засадять за грати, лиш би виконати план. От яку пику від’їв, - вона з огидою покосилась на сержанта Козлодоєва, який сидів у залі кілька рядів позаду прокурора. Той вишкірився своєю золотавою посмішкою. - Всім встати, - пролунало в залі, - суддя Рікардо Готівка. Увесь зал повернув голови до підвищення, на яке щойно зайшов сивий чоловік у темній мантії. - Що за балаган, - суворо мовив він, - майте повагу. Всі притихли і всілись. - Слухається апеляція Амадео Романова, котрого визнали винним у зберіганні та розповсюдженні наркотиків, на дії сержанта поліції Абдурашида Козлодоєва. Слово надається представнику пана Козлодоєва. - Дякую, ваша честь, - прокурор піднявся зі свого місця, відкашлявся і заволав, - наркоман, алкаш, як таких тільки світ носить… У мене все, ваша честь. Прокурор сів. - Що може сказати представник пана Романова? – поважний суддя Готівка звернувся вже до адвоката. - Я хочу сказати лише одне, - почала жінка спокійно, а потім вмить перейшла на крик, - наплодили продажних поліцейських, гидко дивитись, все колись сидіти будете, он які пики наїли! Дякую, ваша честь. - Ну що ж, - мовив суддя, - тоді перейдемо до головної частини засідання… - Скільки у вас грошей, - шепнула адвокат на вухо Златко Романову, що сидів у залі одразу за її спиною і спостерігав за усім цим дійством з широко розплющеними від подиву очима. - Десять тисяч нашкребли, - самими губами прошепотів той. - Добре, - відповіла адвокат і знову повернулась до судді. - Отже почнемо, - мовив суддя Готівка, - суперечка між Амадео Романовим і Абдулрашидом Козлодоєвим. Що пропонує пан прокурор? - Тисячу, - відповів той, - тисячу за чесне ім’я мого клієнта, доблесного сержанта поліції Козлодоєва, який ночі не досипає, захищає всіх нас з вами. - Тисяча – раз, що запропонує пані адвокат? – затараторив голосом базарного міняли суддя, - тисячу – два. - Дві тисячі, пане суддя, - відповіла адвокат, - дві тисячі за чесне ім’я мого клієнта Амадео Романова, котрий за все своє життя не скривдив навіть мушки. - Дві тисячі – раз, - знову скоромовкою проговорив суддя, - дві тисячі – два, які аргументи має пан прокурор? - Чотири тисячі, - вигукнув прокурор, - чотири тисячі щоб обілити ім’я мого клієнта, який є лідером відділку щодо статистики по розкриттю злочинів у минулому місяці. Ми не можемо втратити такого цінного працівника. Він і тільки він стоїть на сторожі нашого спокою. - Чотири тисячі – раз, чотири тисячі – два, - суддя підняв свій молоточок і з питальним виразом обличчя поглянув на адвоката, - у вас ще залишились які аргументи? - Шість тисяч, пане суддя, - впевнено промовила адвокат, - якби ви були знайомі з моїм клієнтом особисто, ви б відмітили про себе, що це людина кришталево чистої совісті, інтелектуал, спортсмен і просто чудовий чоловік. Такі люди потрібні нашій державі, від них залежить наше майбутнє. - Шість тисяч – раз, шість тисяч – два. Здавалось, прокурор вагався. Златко Романов все ще не міг усвідомити, що відбувається. В його голові виникали думки, коли ж він вже нарешті прокинеться від цього кошмару, та він все не прокидався. - Вісім тисяч, ваша честь, - в емоційному пориві гучно мовив прокурор, - я от щойно пригадав випадок, коли мій клієнт виніс з палаючого будинку трьох маленьких діточок. Такі люди не просто гідні служити в поліції. Такі люди повинні займати керівні посади в державі. І я впевнений, що мій клієнт зможе досягти успіху в цій справі. Тому вісім тисяч, це справедлива ціна. Суддя завів руку з молотком над головою і з готовністю гупнути ним по дерев’яному столу мовив: - Вісім тисяч – раз… Мовчазна пауза прокотилась залою. У скронях Златко пульсувала кров. Більше всього він зараз хвилювався не за брата і не за себе, а за матір, яка сиділа десь позаду у залі. Як вона переживе, якщо Амадео посадять? - Вісім тисяч – два, - промовив спокійно суддя, оглянув орлиним поглядом всіх присутніх і почав опускати молоточок. - Десять, - вигукнула адвокат, - десять тисяч, пане суддя! Якби ви знали, пане суддя, цей чоловік щомісяця віддає майже усю свою зарплатню на доброчинність. Він вже урятував десятки… - вона затнулась, - та де там десятки, сотні життів! Він – найдостойніший громадянин нашої держави. Адвокат переможно поклонилась і сіла. У залі запанувала тиша. - Десять тисяч – раз, - суддя уважно поглянув на прокурора. Той спокійно сидів і дивився кудись у вікно. - Десять тисяч – два, - знову повторив суддя, заніс руку з молоточком над головою, - десять тисяч… три! Зал полегшено зітхнув, коли молоточок з гуркотом опустився на дерев’яний стіл. - Суд визнає пана Амадео Романова невинним і постановляє звільнити його у залі суду. Златко не чув радісних вигуків знайомих і не дуже йому людей. Він сидів і дивився в одну точку, в невелику продовгасту табличку на столі судді, на якій було написано: «суддя Рікардо Готівка». Щось бентежило його у цьому написі, але він до кінця не міг зрозуміти, що саме. Клітку поліцейські відчинили одразу після оголошення вироку і вивели Амадео. Той ледь стояв на ногах, але обійняв брата і матір зі щирою радістю. - Не хочу порушувати ідилію вашого возз’єднання, - прошептала на вухо Златко адвокат, - але потрібно розрахуватись за послуги суду. - Так звісно, - кивнув Златко. - Ось віконечко номер «один», - адвокат кивнула. Златко поглянув – і справді у стіні було вікно, а за ним сиділа касир. - Десять тисяч, - промовила немолода жінка за склом, коли Златко підійшов до вікна. - Так, звісно, - він витяг пачку банкнот з внутрішньої кишені куртки і просунув її у отвір. Касир перерахувала двічі, а потім немов ошпарила Златко кип’ятком: - Можна вашу довідку про доходи? - Прошу? – перепитав він, не вірячи своїм вухам. - Довідку про доходи, - спокійно повторила касир. - Не маю при собі, - Златко перебував у легкому ступорі і намагався зметикувати, що робити. Життя не раз підсувало йому сюрпризи, тому треба було думати швидко. Касир вже сховала гроші і тепер з абсолютно байдужим виразом обличчя дивилась на нього, чи то навіть крізь нього. - Підкажіть де її виробити, я донесу, - нарешті промовив Златко. - Можна у нас, - відповіла касир. - Добре, я згоден. Які документи принести, - у Златко наче камінь з душі звалився. Ще кілька деталей і брат буде вільний. - Документів не потрібно, - спокійно відповіли за склом, - вам «термінову» довідку чи «звичайну»? - Термінову, - злякано промовив Златко, відчуваючи, як починають труситись його руки. - Термінова коштує п’ять тисяч. Можете оплатити одразу? - У мене немає таких грошей зараз, - крізь зуби процідив він. - Тоді візьміть звичайну, вона коштує сто, - здавалось, що за склом сидить не жінка, а робот, який просто читає фрази згідно інструкції. - А яка між ними різниця, - Златко втрачав контроль над собою. - «Термінова» буде у вас завтра, - відповіла жінка за склом, - а «звичайна» виготовляється два місяці. - Це ж просто папірець, - рявкнув Златко і відчув як підлога йде у нього з-під ніг. - Це ДО-ВІД-КА, - по складах промовила жінка, підкреслюючи важливість своїх слів. - Як може папірець виготовлятись два місяці? – ще мить і Златко б розбив кулаком скло, зранив би свої руки до крові, але показав би всім, що він думає про цих людей. - Без цього папірця, - жінка свідомо зробила акцент на слові «папірець», - ви не зможете оплатити рахунок. А отже ваш брат не зможе вийти з-під варти. То ви берете? Кілька перших ударів скло витримало, а потім таки тріснуло і обвалилось просто на підлогу зали суду. Вмить поруч зі Златко Романовим опинились кілька поліцейських, скрутили його, заламали руки за спину і вивели із зали суду. Прокурор і адвокат, які десять хвилин тому задирались один до одного, як кішка з собакою, а зараз вели милу бесіду, лиш провели його поглядами. Глава 8. «Лікарня. Дев’ять днів до великого П». Ранковий холодний вітер гуляв поміж будинками і неприємно лоскотав усіх, хто попадався йому на шляху. Іван Барбадільйо вийшов з дому і одразу ж підтягнув вище комірець куртки, поринув у роздуми про власні проблеми і повільно побрів вздовж однакових панельних будинків. Проблем у нього було предостатньо – після того, як його виперли з університету, потрібно вирішувати чим себе зайняти. Сидіти на шиї у батьків йому не хотілось, треба було шукати роботу. Ще його могли забрати до армії. Вранці за сніданком він саме переглядав оголошення, коли зателефонувала мати і попросила завітати до неї на роботу. «Невже є якась вакансія санітара?» - подумалось хлопцеві. Дивлячись собі під ноги і подумки перебираючи професії, які б він хотів опанувати, Іван ледь не зіштовхнувся з сусідом, паном Скліфосовським. Сусід зупинився і поглянув на хлопця. Вигляд у нього був ще той: скуйовджена чуприна, увесь червоний, важко дихав. - Куди це ви так поспішаєте? – поцікавився Іван. - Та бачиш… - зам’явся той, - купив я нещодавно долари, бо шепнули мені що наша валюта має знецінитись. А вона не обвалилась. А тепер от навпаки почала укріплятись, то біжу, хоча всі долари продати, поки вони не перетворились в папірчики. - Цікаво, - Іван задумався. Його погляд ковзнув навкруги і спіймав великий рекламний плакат поруч. На ньому був зображений величезний некрасивий круглий чоловік у діловому костюмі, котрий навис над маленьким хлопчиком у лікарняній сорочці і куйовдив йому волосся на голові. Хлопчик здавався дуже наляканим. Зверху красувався величезний напис: «Срака – дітям». Іван пирснув і промовив до Скліфосовського: - Що це сталось у нашій країні? В рекламі почали говорити правду? - Ти про що? – сусід завертів головою. - Оцей плакат, - Іван вказав рукою на величезне полотно, - це вони констатують стан нашої медицини? - Ти що, - щиро здивувався Скліфосовський, - це ж Андре Срака, політик. Він пожертвував лікарні аж двадцять тисяч. - Цікаво, як політик з таким прізвищем може привести країну до чогось доброго? - В нього словенське прізвище, - заперечив Скліфосовський. «Невже цього ніхто не помічає?» - подумав Іван, але вголос промовив: - Словенське, так словенське. - Передавай батькові привіт, - промовив судід, - а я побіг. Іван кивнув. - І подумайте про долари, треба їх здавати, раджу – прокричав Скліфосовський Івану у спину. Той не відповів. Лікарня знаходилась у старому обшарпаному будинку, котрий вже давно вимагав ремонту фасаду. - Вхід платний, - у дверях дорогу Іванові перегородив кремезний охоронець. - Як??? – Іван оторопів, - у нас же безкоштовна медицина. - Медицина безкоштовна, а вхід платний, - непохитно відповів охоронець. - А вихід? – пожартував Іван. - Вихід теж, - відрізав охоронець. - А що, безкоштовно вийти не можна? – Івану вже стало смішно. - Безкоштовно тільки через морг, - з кам’яним обличчям відповів охоронець. Іван не сперечався, та й плата виявилась помірна – всього п’ятірка. Будинок був старим, будувався добру сотню років тому і ліфта в ньому звісно не було. Мати працювала в травматології, на останньому поверсі, що було «цілком логічно». Що потрібно людям з поламаними ногами? Правильно – підніматись по сходах на останній поверх. - Я тут подумала… - сказала мати несміливо, - тебе ж зараз можуть в армію забрати. В нас тут є один лікар, Рогач. Він може зробити так, щоб цього не сталось. - Та я якось сам справлюсь, - запротестував Іван, але мати нічого не хотіла слухати. - Навіщо тобі та армія? Нічого доброго вона тобі не дасть. Давай хоч підійдемо, поговоримо. На дверях славнозвісного лікаря висіла абсолютно не двозначна табличка: «Довідки для військомату. Недорого». За столом сидів маленький сивуватий чоловічок з розлогими сивими вусами і гриз олівець. Він привітав своїх гостей і запропонував почуватись як вдома. Кабінет був обставлений зовсім не бідно – акварельні картини у рамках за склом, недешеві коньяки у серванті, а за спиною на стіні висіли здоровенні оленячі роги. - Це мені дружина подарувала, - блиснув посмішкою вусатий лікар, помітивши зацікавленість Івана, і вирішив перейти одразу до справи, - вам від армії? Ось прейскурант. З цими словами він подав Іванові аркуш паперу. «Нетрадиційна орієнтація – 1000; Енурез – 2000; Плоскостопість – 3000; Серцева недостатність – 4000…» - перед очима Івана мелькали хвороби і ціни, йому стало гидко. - А чому нетрадиційна орієнтація так дешево? – спитав він байдуже. - Тому що мало хто бажає, демонструвати всім документ, де зазначено, що він педик, - розвеселився Рогач. У нього був неприємний сміх, схожий на хрюкання. Іван вперто чекав. Нарешті Рогач заспокоївся, вдихнув глибоко, потім додав: - Багато хто бере по два, по три, щоб вже точно. - Мене це не цікавить, мамо, - промовив Іван і відклав список. - Чому? – здивувався лікар Рогач, - я зроблю знижку. Можете взяти енурез і плоскостопість всього за дві п’ятсот. - Пішли, - Іван узяв матір під руку і повів до дверей. Вона не протестувала. - Та куди ж ви, - не вгавав лікар, - я ще скину, як для колеги! Остеохондроз і сколіоз віддам за тисячу! Можемо ногу зламати, всього за п’ятсот! – кричав він вже закритим дверям.
Немає коментарів:
Дописати коментар