Глава 9. «Горе. Вісім днів до великого П». У дім Романових прийшло нещастя. Старенька мати не пережила того, що обидва її сини опинились за гратами. Ввечері того ж дня у неї стався інфаркт, а вночі її не стало. Будинок одразу ж опустів. Тереза Романова просто не знала куди себе подіти. Вона тисячу разів бачила в телевізійних сюжетах як руйнуються людські долі, та ніколи не думала, що таке колись може статись з нею. Цілу ніч вона проплакала так і не стуливши очей. Що робити далі… Її життя зруйновано. До ранку вона якось змогла опанувати себе, дійти до думки, що життя продовжується, що у неї є малий Деметріо, який потребує їхньої ласки. Вранці, коли вона, знесилена, і з заплаканими червоними очима, змусила себе трішки поспати, у двері подзвонили. Коли Тереза Романова відчинила, на порозі стояв високий, гарно вбраний чоловік. Обличчя його було худорлявим, скули випирали з під шкіри, а очі запали. З просоння Тереза подумала, що до неї завітав скелет у костюмі і відсахнулась. - Доброго ранку, - почав лагідно чоловік, - я представляю фірму по наданні ритуальних послуг «З радістю в останню путь». Наші інформатори повідомили нам, що ви можете стати нашим клієнтом. Тереза Романова мовчки стояла і поступово приходила до тями. А чоловік все говорив: - Запевняю вас, у нас найкращі ціни на пам’ятники – гранітні та мармурові, ось каталог. Будуємо родинні склепи, ось каталог. Організовуємо поминки, вибираємо заклад на ваш смак, меню для будь якої цінової категорії. Ось варіанти меню, - він поклав на столик чергові папери. - Ви що жартуєте? – у Терези трусились руки. - Та як же жартую? – чоловік був щиро здивований, - ось моя візитка. «З радістю в останню путь». - Йдіть, будь ласка… - лише видавила з себе жінка. - Але чому? – гість розвів руками, але позадкував, відчувши наелектризованість атмосфери у кімнаті. - Йдіть, я сказала, - вигукнула Тереза. На очах виступили сльози. - Але ви подумайте над пропозиціями, вони дуже вигідні… - Геть! – Тереза схопила зі столу каталоги і жбурнула ними в гостя. - Істеричка! – чоловік зібрав з підлоги свої папери і попрямував до виходу, - Ненормальна! – вирвалось у нього, коли за ним зачинялись двері. Терезу всю трусило, вона не могла заспокоїтись. Голову роздирали думки: «Це ж він ненормальний, а не я. Він… Чи все ж таки я? Чи я вже перетворилась на ненормальну?» Телефонний дзвінок вивів її з трансу. - Алло, - ледь чутно прошепотіла вона. - Доброго дня! – почувся у слухавці радісний голос, - вас турбують з агентства ритуальних послуг «Едем». Наш слоган - «Ми забезпечимо дорогу до раю». Чи не бажаєте ознайомитись з асортиментом нашої продукції? У нас є якісні і довговічні мармурові пам’ятники. - Ви подуріли, люди… - прошепотіла приголомшена жінка. - Хіба вам не потрібні наші послуги? – здивовано промовив голос, - це будинок Романових? - Так, - видавила із себе Тереза. - Тоді все правильно, - знову радісно підсумував голос, - так от. Наші пам’ятники… - Ви подуріли! – вигукнула Тереза у відчаї і кинула слухавку. У неї починалась істерика. Добрих пів години вона проплакала в подушку і лише коли трішки заспокоїлась, у двері знову подзвонили. Жінка не відчиняла. Дзвонили кілька разів, дзвонили активно і наполегливо, а потім все стихло. «Невже нарешті спокій» - подумала Тереза. Вона змусила себе підвестись і глибоко вдихнути, підійшла до вікна. Те, що вона побачила, змусило її здригнутись – під вікном стояв незнайомий чоловік з чемоданом у руках і радісно їй усміхався. - Я представник агентства «Харон і сини», - гукнув чоловік. Кватирка була відкрита і тому Тереза чудово його чула. Незнайомець продовжував: - Ми займаємось наданням ритуальних послуг. Ви не відчиняли, то я поклав каталоги у поштову скриньку. - Ідіть геть! – вигукнула Тереза. - У нас для вас спеціальна пропозиція, від якої ви не зможете відмовитись, - не вгавав незнайомець, - якщо ви зараз станете нашим клієнтом, на всі наступні контракти буде знижка у двадцять, тридцять і п’ятдесят відсотків. Тереза схопила праску і спересердя запустила її у шибку. Скло задзвеніло і осипалось, а праска полетіла вниз і приземлилась у траві, в метрі від незнайомця. Чоловік відступив на крок, поглянув на жінку здивованими очима і зі словами, - ви ненормальна, вам треба лікуватись, - кинувся навтьоки. - Так… - безсило прошепотіла Тереза, - бути нормальною у світі, котрий звихнувся, це справді не нормально. Глава 10. «Закон. Три дні до великого П». Після тріумфальної ночі підрахунку голосів виборців Андре Срака прокинувся на розкішному дивані свого просторого робочого кабінету тоді, коли всі нормальні люди уже повертались з обідньої перерви. Повії пішли ще вдосвіта, секретар з ними щедро розрахувався і залишив свого шефа відпочивати. Політик зажмурився, помацав голову, пересвідчився що вона на місці і потягнувся до відкоркованої пляшки шампанського, котра стояла поруч з диваном. Щоб дістати її, були необхідні нелюдські зусилля і через кілька хвилин марних спроб він полишив цю безглузду затію. Зібрався з силами і на все горло заволав: - Похмелитись переможцю! За мить у дверях уже стояв секретар у все тому ж якісному, випрасуваному костюмі. - Шампанського, - прохрипів Срака. Секретар зник, а за мить у кабінеті вже були кілька пляшок і бокали. Політик незграбними короткими ручками відкоркував одну пляшку, заляпавши піною диван і постіль, а потім припав до горла і не відпускав, поки не вихляв добру третину. - Давай вип’ємо за нашу перемогу, - радісно промовив політик, коли відчув покращення стану. Головна біль потроху відходила, а шлунок, у якому міг з легкістю вміститись цілий кабанчик, потроху починав працювати. - Ще раз вітаю! – усміхнувся секретар. Вони випили. - Запиши мій перший закон, - нарешті промовив Андре Срака, коли перші нотки шампанського вдарили йому у голову. - Що, прямо зараз? – здивувався секретар. - А коли ж іще? – рявкнув політик, - ти що не бачиш, мені пре. Законотворчість штука така. Коли є натхнення, треба користатись. - Слухаю, - секретар схопив папір і ручку, приготувався. - Ми введемо податок на правду! – тріумфально оголосив політик. У бідного секретаря від подиву очі полізли на лоба. - Як… ? – лиш тільки зміг видавити він. - А що? – не вгавав політик, - це ж ідеально! Навіть вигадувати схеми, старатись замести сліди, навіщо вертітись як крапля води на розпеченій сковорідці? Навіщо? Га-га-га! – він зареготав… - навіщо вдавати з себе чесного, якщо можна узаконити нечесність? Всім людям стане тільки краще! Всі люди тільки й думають, як би обійти закон! Так давай дамо їм те, чого вони хочуть! Це буде революція в політиці. Андре Срака все говорив і говорив, з натхненням, не зупиняючись. А секретар мовчав. - Ми зробимо так, що говорити і робити правду буде невигідно! Тоді всі почнуть красти і брехати! Тоді і нам не треба буде ховатись. Ідеально! – кричав політик. Іван Барбадільйо вперше відчув, що потроху сходить з розуму, коли в один день сусід Скліфосовський двічі радив йому поміняти місцеві гроші на долари і навпаки з інтервалом в кілька годин. Вдруге – коли у магазині замість трьох кіло картоплі йому продали залишки майже гнилих бананів. Втретє, коли за день роботи підсобником йому не заплатили обіцяних грошей, а запропонували взяти цементним розчином, та й то не у еквіваленті, а всього лиш втричі меншу суму. Та увечері вдома за сімейною розмовою він зрозумів, що це не він зійшов з розуму, а всього лиш світ навкруги. Мати розповідала, що лікарі стали масово вигадувати діагнози і прописувати пацієнтам абсолютно непотрібні ліки, а аптеки в свою чергу стали дерти за них в тричі більше грошей. Звичайні люди теж не стояли на місці. Звідкись стали з’являтись фальшиві гроші, котрі за лічені години заполонили усі магазини. Автобуси громадського транспорту самовільно змінювали маршрути – економили пальне і висаджували пасажирів зовсім не там, куди вони їхали. Торгівля технікою практично зупинилась – людям стали відправляти пусті коробки, або пакунки з мотлохом замість телевізорів, музичних центрів і комп’ютерів. Все частіше було чутно серед людей, що у суди посипались позови, які піддавали сумніву право власності людей на їхнє житло – звідкись з’являлись «нові хазяї», які мали на руках документи, де було вписане їхнє ім’я. Глава 11. «Апогей. Шість годин до великого П». Сім’я Барбадільйо сиділа за кухонним столом у темній квартирі. Світло тепер було надзвичайно непередбачуваним гостем у людських помешканнях, електроенергія також стала одним з елементів маніпуляцій. - Тату, але ж люди не всі такі, правда? – спитав Іван, вдивляючись, як крапля розігрітого воску повільно стікає по свічці вниз і з кожним сантиметром, на який вона віддаляється він полум’я, втрачає швидкість, а згодом і зовсім зупиняється, починає застигати. - Люди – пристосуванці, - відповів Стефан Барбадільйо, - вони будуть до останнього терпіти, будуть намагатись вижити у тих умовах, тих рамках, в які їх поставлять. Більшість прагне звикнути до рамок, аніж самим встановлювати рамки. - То що ж тоді нам робити? – навіть у тьмяному світлі було помітно безмежне розчарування на обличчі Івана. - Цю країну не змінити. Це замкнене коло, - промовив батько, - гроші це політика, а політика це гроші. В політику йдуть багаті люди, щоб захистити і примножити свої гроші. Чесній людині у політику шлях закритий, бо у неї немає мільйонів на виборчу кампанію. Одні грошові мішки змінюють других, а ми з року в рік вибираємо, хто з-поміж них менше зло. Ми їм потрібні тільки для виборів, а потім, щоб працювати на їхніх заводах, фабриках. Іншого призначення вони для нас не бачать. Люди ненавидять політиків, але будуть робити все те саме, якщо їм вдасться пробратись наверх. Така природа. Та й навіть якщо хтось чесний вибереться туди, його просто з’їдять, ніхто йому не дасть зламати налагоджену систему. Це безнадійно. - Має бути вихід… - Тут виходу немає, - твердо відповів батько, потім додав, - давайте не будемо про погане. Година вже пізня… Іван так і залишився сидіти на кухні. Він дивився на воскові краплі, котрі одна за другою збігали вниз, аж поки свічка не догоріла і не залишила хлопця у цілковитій темряві. Після півночі з’явилось світло, та Іван вже знав, що його знову вимкнуть, як тільки сонце зійде. Під час роздумів на самоті йому прийшла одна дивна ідея, тож потрібно було діяти швидко. Він увімкнув свій комп’ютер і почав активно щось друкувати… «Дві години до великого П». - Вставайте, - Іван постукав у кімнату батьків. - Що сталось, - мати відчинила двері і з острахом дивилась на сина. - Я все вирішив, - промовив спокійно Іван, - запустив пропозицію в Інтернет і її вже підтримали мільйони! За кілька годин! Людям це все, що відбувається, уже в печінках сидить. Вони всі вдень чинять як пристосуванці, а вночі жаліються в мережі на те, що живуть в будинку для душевно хворих. Збирайтесь. - Куди? – до дверей підійшов батько. - Розповім по дорозі… Горизонт починав повільно сіріти, згодом на сході почав повільно виповзати великий червоний диск. Прикордонники на пункті митного пропуску відверто куняли – хтось міцно спав, хтось одним оком підглядав, чи бува не підкрався якийсь віртуальний порушник. Після введення податку на правду, прикордонники стали масово закреслювати візи і псувати паспорти людей, котрі хотіли перетнути кордон. Таким чином всього за один день потім людей повністю зупинився. Пункт пропуску пустував, навкруги гуляв вітер. Один із прикордонників підвівся і протер очі. - Що це там? – він розштовхав свого бойового товариша, що не просто спав, а хропів, як трактор. - Де? – сонний службовець замотав головою. - Отам, - перший прикордонник показав пальцем кудись до горизонту. Звідти повільно сунуло щось. Воно збільшувалось з кожною хвилиною. - Візьми бінокль, - вигукнув другий, вже майже прокинувшись. - Це… люди, - службовець виглядав шокованим, - він опустив бінокль і замовк. Натовп все збільшувався і збільшувався, а на горизонті не було видно кінця-краю. - Їх тисячі, - прошепотів другий, - коли перші люди із натовпу були за сто метрів від пункту. - Будемо стріляти? – спитав перший. - Ти що, їх навіть не тисячі… тут сотні тисяч, - відповів другий. Прикордонники мовчали, коли перші люди досягли пункту пропуску. Йшли цілі сім’ї – батьки вели дітей, літні люди з паличками котили інших на візках. Хтось допомагав нести іншому важку валізу. В очах людей була надія. Надія на кращу долю. - Гайда з нами, хлопці, - вигукнув хтось із натовпу. - Куди? – ледве зміг видавити з себе службовець. - Геть… - почулось з юрби, - в пошуках нового життя. - Хай самі працюють на своїх заводах, - підхопили далі в натовпі. - Хай самі за себе голосують, - прокотилось далі. - Хай самі в себе крадуть! - Хай самі… Хай самі, самі… - Дзвонять із сусіднього пункту пропуску, - заговорив другий, прикривши долонею слухавку, - там те ж саме. Кажуть, що по всьому кордону таке, на всіх пунктах. Вони вже повідомили колег на тому боці кордону. Інформація вже прокотилась… Там не стрілятимуть. Ніде не стрілятимуть. Потім будуть з’ясовувати. - Слава Богу, - відповів перший, - що думаєш робити? Давай з ними… Чим тут займатись, якщо нікого не залишиться? - Гайда, - кивнув другий. Вони спустились сходами на дорогу і розчинились у натовпі, який покидав дивовижну країну. Велике Переселення почалось. Якщо хтось після прочитаного погляне на автора з-під лоба поверх своїх рожевих окулярів і скаже: «Маячня. Це все не про нас», я відповім: «Це не про нас. Поки що. І це буде не про нас, але тільки якщо ми усвідомимо, що під трикутними і квадратними шапками однакові голови, якщо ми припинимо бути Латками, Козлодоєвами, Готівками та Рогачами, і не дозволимо, щоб нами керували Сраки.
Немає коментарів:
Дописати коментар