субота, 31 травня 2014 р.

Туреччина. Аладаглар і вівці.

5

Яке щастя летіти зі Львова! Не потрібно, як минулого року, брехати польським прикордонникам, що ти їдеш в Закопане, а глибоко в наплічнику, щоб ніхто не відкопав ненароком, сховані квитки в Осло. Не потрібно трястись цілий день в автобусі через пів-Польщі, щоб дістатись до аеропорта, а потім ще пів ночі дрімати в позі «зю», поглядаючи одним оком за речима.
Летіти зі Львова – ніяких черг на реєстрації, ніякої біганини. Все простіше простого – приїхав, зайшов, підійшов до стійки, здав багаж, посміхнувся прикордоннику і пішов в зал очікування. Ще б вентиляцію увімкнули, термінал величезний, людей обмаль, а дихати нічим. Хоча чому дивуватись? Зробили то її не для людей, а «для Євро 2012». Наші друзі вже п’ять днів як їхали по Курдистану автостопом, засмагли, згоріли, знову засмагли і знову згоріли, вивчили необхідні слова і вже везли чайний сервіз, щоб напоїти нас чаєм. Тому нам потрібно було спішити.

1Літачок фірми Pegasus, модний Boing 737-800 за дві години вже ніс нас захмареним і дощовим Босфором. Після жаркого Львова, Стамбул зустрів дощем і холодом. Потрібно було швидко роздивитись, зметикувати і виїхати в бік автовокзалу, звідки в нас були куплені квитки на автобус до Кайсері. Та все виявилось не так просто…
2Аеропорт ім. Сабіхи Гьокчен (як виявилось, вона стала першою у світі жінкою пілотом-винищувачем) знаходився за містом, на самому краєчку азійської частини Стамбула. З проблемою пошуку автовокзалу ми зіткнулись ще вдома, коли вичитали в неті різні варіанти знаходження станції Istanbul (Anadolu). Тоді подумали, що на місці розберемось, але виявилось, що розібратись в 10-ти мільйонному місті куди складніше.
Прилетіли в 19:00, автобус в 23:30. До відправлення 4 години 30 хв, ніби нічого страшного, але поки ми вибрались з терміналу на вулицю, на годиннику вже була 20:30… Нас з горем пополам посадили на рейсовий автобус і порадили їхати в офіс нашої компанії перевізника, вони поможуть. Навіщо нам офіс? Нам треба вокзал. Але так як офіс був близько біля точки найімовірнішого розташування автостанції, ми погодились. 21:15 і ми в районі Кадікой, біля самого Босфору.
Після недовгих поневірянь нам допоміг старший чоловік, що продавав апельсини. Англійською він не знав ні слова, як і ми турецькою (поки що), але дуже рвався нам допомогти. Він очолив пошуки, питав у магазині і готелі, людей на вулиці. Через хвилин п’ять нам посміхнулась удача, ми подякували і радий чоловік пішов до своїх апельсинів, які залишив напризволяще далеко на сусідній вулиці. Отак ми познайомились із турецькою гостинністю.
Офіси компаній перевізників в Туреччині - це міні автостанція – кімнатка 4 на 4 метри, де є свій зал очікування – 6 стільців і стійка, де можна купити білети. Касир вивчив наше бронювання і ламаною англійською пояснив, що в 23:00 від офісу поїде безкоштовна маршрутка, яка завезе на автостанцію. Ми розслабились, час ще є.
О 22:00 приїхала якась маршрутка, нас здивованих (до анонсованої залишалась ціла година) в неї запхнули і ми кудись поїхали. GPS на телефоні зрадницьки показував, що ми віддаляємось від точки, де по наших розрахунках знаходилась автостанція. До автобусу залишалось півтори години, напруження наростало. В 22:30 ми прибули кудись… Довго не бажали вилазити з маршрутки, кілька раз перепитали у водія, котрий не знав англійської, чи це дійсно Istanbul (Anadolu). Не хотілось вийти і залишитись невідомо де за годину до автобуса, який відправлявся невідомо звідки. Пощастило, що на вулиці знайшовся хлопець, котрий знав мову, він нас заспокоїв, сказав що це тут і запросив на вокзал. Коли ми поміняли нашу бронь на квитки і сіли у великому залі очікування, нарешті вперше за вечір заспокоїлись. А в 23:30 сіли у комфортабельний автобус, в якому годували, поїли чаєм і кавою, у кожного був міні-телевізор, wi-fi інтернет, і вирушили на зустріч з друзями.
Найсмішніше, що ми спершу у пориві відчаю, а потім радості так і не змогли згадати, де точно на карті знаходиться автостанція Istanbul (Anadolu). Тому мандрівникам, котрі колись куплять квиток на автобус, прийдеться знову розгадати веселий ребус. Головне, щоб на це було достатньо часу.
3
Вулкан Ерджияс (біля Кайсері).
Автобус Стамбул – Кай
сері (770 км) – 55 TL * 5,7 = 314 грн. (на одного). Сервіс і ціни нас задовільнили, як і простота покупки. Наш перевізник Süha Turizm A.Ş. http://www.suhaturizm.com.tr/ (на правах реклами).

Можу додати, що на сайті найрозпіаренішого перевізника Туреччини (не буду називати J) ми так і не змоли купити квитки, бо сайт не приймав український номер телефону, а ту без проблем.
Зустріч була запланована в селі Чукурба (Ҫukurbağ), до нього ми добирались кількома транспортами. Автобус Кайсері – Нійдє (Niğde) (130 км) – 15 TL * 5,7 = 86 грн. Автостанція знаходиться на кільцевій дорозі, а зупинка, звідки їздять маршрутки до Чукурби – у центрі. Нас здивував безкоштовний сервіс – маршруточка, яка без грошей довозить людей з автостанції на кільцевій у центр міста Нійдє. Ми так зраділи, що на радощах забули у цій безкоштовній маршрутці папку з роздрукованими картами і бронюваннями хостелу і авіа білетів. Злякались, посумували, заспокоїлись, проаналізували і дійшли висновку, що це не смертельно. Сіли на маршрутку до Чукурби і поїхали)
Забігаючи наперед, скажу, що у Туреччині досить великі відстані, але хороші дороги, високий сервіс на перевезення і достатньо демократичні ціни (у порівнянні з Норвегією, так точно). Тому великі відстані долаються швидко, зважаючи, що великі круті рейсові автобуси стабільно їдуть під 100 км/год. 
Далі була зустріч, вітання, обмін враженнями (у Іри з Мирославом їх було в рази більше), і ми вирушили поближче до гір. По дорозі через село до нас приєднались турецькі діти, бігли, кричали, тішились.
4Проскакували фрази Hello”, “money” і “my name is” (напевнее вони думали, що це завершена фраза). Ми пофотографувались, діти провели нас до закінчення села і далі ми продовжили шлях самі (майже, якщо не враховувати великого пса, котрий пройшовся з нами до першої ночівлі, отримав шматок ковбаси, а за темряви звалив і ми його більше не бачили).
6

7

8
Наш охоронець на перший день

9Природа суттєво відрізняється від Карпатської, чимось схожа на Крим - земля суха, дощів обмаль. За таких умов рослини ростуть дрібними і колючими. (Повернувшись додому, ми зрозуміли, що у нас надзвичайно зелена країна!)
10

11

20Високі скелясті гори ми побачили, ще коли вийшли з маршрутки у селі, зараз же, коли ми піднялись на кілька горбів – скелі були вже майже перед нами, національний парк Аладаглар вже чекав )))
12
Другого дня зранку нас розбудили вівці. Отара з 600 голів і приємний чабан, який простояв з нами кілька годин і знав англійською тільки слово «yes». Та у Іри з Мирославом був розмовник і ми поговорили, напоїли його карпатським чаєм, разом відбили атаку овець J, які пішли штурмом на намети (як він нам потім пояснив – посипає траву сіллю і вівцям це дуже подобається, і вони напевне почули нашу сіль).
13

14

15
Ми залишили наплічники в селі і пішли на перевал, до підніжжя скель, щоб зробити файні знимки. Так, як наш колишній фотік Nikon D3100 тепер у чиїхось злих руках (щоб тебе качка копнула!), для поїздки ми придбали б/ушний D200, 2005 року випуску, але в непоганому стані і за цілком прийнятні гроші, і об’єктив МС МИР-24Н без автофокусу. Спершу були певні незручності, але потім звикли, підстроїлись і на виході, після певної обробки, отримали досить непогані фото ))
Дорога на перевал зайняла 3 з половиною години, але результат був того вартий. Якщо в селі можна сміло ходити у футболці, то на перевалі обов’язково треба вдягати куртку з капюшоном, щоб не здуло.
17

18

19Краєвиди нагадували Кавказ, але йти до них довелось набагато ближче, а по красі – майже не поступались. Після перевалу ми забрали наплічники і рушили в бік каньйону Джимбар. Літом з водою в турецьких горах трохи скрутно, але в травні ми зовсім не були обділені водою. В багатьох місцях організовано поїлки для овець, це нас суттєво рятувало.
16

21

22
Ночівля
23Переночувавши, третього дня зранку ми вийшло до каньйону у верхній його точці і думали спуститись у підніжжя по ньому. Зустріли чоловіка, котрий виїхав сюди на джипі, привіз смачненького своїм коням, котрі паслись навкруги. Він сказав, що дороги вниз через каньйон складна і не приємна, погодився звезти нас вниз. Ми звісно погодились, набились в машину як в консервну банку (він був не сам) і поїхали вниз по серпантину.
Спустившись у село, ми купили білети (4 TL * 5,7 = 23 грн.) і зайшли у каньйон вже знизу – як люди). Цих грошей вхід коштує однозначно. Не знаю, як інші, але я подібного ще не бачив – стежка поступово звужується, а з боків здіймаються височенні стіни на сотню метрів.
24

25

26

27
По дорозі в село зустріли перших туристів за три дні – американця і німкеню, перекинулись парою слів. Мене як завжди спитали, чи я часом не з Ісландії. Що невже так подібний? ))
Далі був автостоп… але про це у наступній частині ;)

Туреччина Турция Кайсері Кайсери Нигде Нігдє Нийде Нійдє Чукурба Türkiye Kayseri Niğde Çukurbağ Джимбар Aladağlar Аладаглар

8 коментарів:

  1. нічогособіяккрасиво)))
    аж невіритться,що ще недавно там були, але фото і розповідь тому найкращий доказ)))

    ВідповістиВидалити
  2. Яка краса!!!! І розповідь дуже цікава! :)
    Клас!!!!

    ВідповістиВидалити
  3. "але фото і розповідь тому найкращий доказ" - це все фотошоп)) а розповідь - казка ;)

    ВідповістиВидалити
  4. З нетерпінням чекатиму на продовження! :)

    ВідповістиВидалити
  5. Кожного разу не перестаю дивуватись і заздрити Тобі! Молодець, що в любі часи находиш змогу вириватись в такі красоти!

    ВідповістиВидалити
  6. Стараємось, поки є можливість )

    ВідповістиВидалити
  7. Дякую за розповідь і фото краєвидів :)

    Згадав як і ми шукали як добратись до найближчої автостанції... :) В результаті поїхали на головний Отогар Стамбула, хоч це було й далі, але туди їхав трамвай+ пересадка на метро :)
    Бо з маршрутками Стамбулу в нас не склалося, вимагали абонементні картки :)

    ВідповістиВидалити