Туреччина. Аладаглар і вівці.

Яке щастя летіти зі Львова! Не потрібно, як минулого року, брехати польським прикордонникам, що ти їдеш в Закопане, а глибоко в наплічнику, щоб ніхто не відкопав ненароком, сховані квитки в Осло. Не потрібно трястись цілий день в автобусі через пів-Польщі, щоб дістатись до аеропорта, а потім ще пів ночі дрімати в позі «зю», поглядаючи одним оком за речима.
Летіти зі Львова – ніяких черг на реєстрації, ніякої біганини. Все простіше простого – приїхав, зайшов, підійшов до стійки, здав багаж, посміхнувся прикордоннику і пішов в зал очікування. Ще б вентиляцію увімкнули, термінал величезний, людей обмаль, а дихати нічим. Хоча чому дивуватись? Зробили то її не для людей, а «для Євро 2012». Наші друзі вже п’ять днів як їхали по Курдистану автостопом, засмагли, згоріли, знову засмагли і знову згоріли, вивчили необхідні слова і вже везли чайний сервіз, щоб напоїти нас чаєм. Тому нам потрібно було спішити.

Літачок фірми Pegasus, модний Boing 737-800 за дві години вже ніс нас захмареним і дощовим Босфором. Після жаркого Львова, Стамбул зустрів дощем і холодом. Потрібно було швидко роздивитись, зметикувати і виїхати в бік автовокзалу, звідки в нас були куплені квитки на автобус до Кайсері. Та все виявилось не так просто…
Аеропорт ім. Сабіхи Гьокчен (як виявилось, вона стала першою у світі жінкою пілотом-винищувачем) знаходився за містом, на самому краєчку азійської частини Стамбула. З проблемою пошуку автовокзалу ми зіткнулись ще вдома, коли вичитали в неті різні варіанти знаходження станції Istanbul (Anadolu). Тоді подумали, що на місці розберемось, але виявилось, що розібратись в 10-ти мільйонному місті куди складніше.
Прилетіли в 19:00, автобус в 23:30. До відправлення 4 години 30 хв, ніби нічого страшного, але поки ми вибрались з терміналу на вулицю, на годиннику вже була 20:30… Нас з горем пополам посадили на рейсовий автобус і порадили їхати в офіс нашої компанії перевізника, вони поможуть. Навіщо нам офіс? Нам треба вокзал. Але так як офіс був близько біля точки найімовірнішого розташування автостанції, ми погодились. 21:15 і ми в районі Кадікой, біля самого Босфору.
Після недовгих поневірянь нам допоміг старший чоловік, що продавав апельсини. Англійською він не знав ні слова, як і ми турецькою (поки що), але дуже рвався нам допомогти. Він очолив пошуки, питав у магазині і готелі, людей на вулиці. Через хвилин п’ять нам посміхнулась удача, ми подякували і радий чоловік пішов до своїх апельсинів, які залишив напризволяще далеко на сусідній вулиці. Отак ми познайомились із турецькою гостинністю.
Офіси компаній перевізників в Туреччині - це міні автостанція – кімнатка 4 на 4 метри, де є свій зал очікування – 6 стільців і стійка, де можна купити білети. Касир вивчив наше бронювання і ламаною англійською пояснив, що в 23:00 від офісу поїде безкоштовна маршрутка, яка завезе на автостанцію. Ми розслабились, час ще є.
О 22:00 приїхала якась маршрутка, нас здивованих (до анонсованої залишалась ціла година) в неї запхнули і ми кудись поїхали. GPS на телефоні зрадницьки показував, що ми віддаляємось від точки, де по наших розрахунках знаходилась автостанція. До автобусу залишалось півтори години, напруження наростало. В 22:30 ми прибули кудись… Довго не бажали вилазити з маршрутки, кілька раз перепитали у водія, котрий не знав англійської, чи це дійсно Istanbul (Anadolu). Не хотілось вийти і залишитись невідомо де за годину до автобуса, який відправлявся невідомо звідки. Пощастило, що на вулиці знайшовся хлопець, котрий знав мову, він нас заспокоїв, сказав що це тут і запросив на вокзал. Коли ми поміняли нашу бронь на квитки і сіли у великому залі очікування, нарешті вперше за вечір заспокоїлись. А в 23:30 сіли у комфортабельний автобус, в якому годували, поїли чаєм і кавою, у кожного був міні-телевізор, wi-fi інтернет, і вирушили на зустріч з друзями.
Найсмішніше, що ми спершу у пориві відчаю, а потім радості так і не змогли згадати, де точно на карті знаходиться автостанція Istanbul (Anadolu). Тому мандрівникам, котрі колись куплять квиток на автобус, прийдеться знову розгадати веселий ребус. Головне, щоб на це було достатньо часу.

Вулкан Ерджияс (біля Кайсері).
Автобус Стамбул – Кайсері (770 км) – 55 TL * 5,7 = 314 грн. (на одного). Сервіс і ціни нас задовільнили, як і простота покупки. Наш перевізник Süha Turizm A.Ş. http://www.suhaturizm.com.tr/ (на правах реклами).
Можу додати, що на сайті найрозпіаренішого перевізника Туреччини (не буду називати J) ми так і не змоли купити квитки, бо сайт не приймав український номер телефону, а ту без проблем.
Зустріч була запланована в селі Чукурба (Ҫukurbağ), до нього ми добирались кількома транспортами. Автобус Кайсері – Нійдє (Niğde) (130 км) – 15 TL * 5,7 = 86 грн. Автостанція знаходиться на кільцевій дорозі, а зупинка, звідки їздять маршрутки до Чукурби – у центрі. Нас здивував безкоштовний сервіс – маршруточка, яка без грошей довозить людей з автостанції на кільцевій у центр міста Нійдє. Ми так зраділи, що на радощах забули у цій безкоштовній маршрутці папку з роздрукованими картами і бронюваннями хостелу і авіа білетів. Злякались, посумували, заспокоїлись, проаналізували і дійшли висновку, що це не смертельно. Сіли на маршрутку до Чукурби і поїхали)
Забігаючи наперед, скажу, що у Туреччині досить великі відстані, але хороші дороги, високий сервіс на перевезення і достатньо демократичні ціни (у порівнянні з Норвегією, так точно). Тому великі відстані долаються швидко, зважаючи, що великі круті рейсові автобуси стабільно їдуть під 100 км/год. 
Далі була зустріч, вітання, обмін враженнями (у Іри з Мирославом їх було в рази більше), і ми вирушили поближче до гір. По дорозі через село до нас приєднались турецькі діти, бігли, кричали, тішились.
Проскакували фрази “Hello”, “money” і “my name is” (напевнее вони думали, що це завершена фраза). Ми пофотографувались, діти провели нас до закінчення села і далі ми продовжили шлях самі (майже, якщо не враховувати великого пса, котрий пройшовся з нами до першої ночівлі, отримав шматок ковбаси, а за темряви звалив і ми його більше не бачили).





Наш охоронець на перший день

Природа суттєво відрізняється від Карпатської, чимось схожа на Крим - земля суха, дощів обмаль. За таких умов рослини ростуть дрібними і колючими. (Повернувшись додому, ми зрозуміли, що у нас надзвичайно зелена країна!)




Високі скелясті гори ми побачили, ще коли вийшли з маршрутки у селі, зараз же, коли ми піднялись на кілька горбів – скелі були вже майже перед нами, національний парк Аладаглар вже чекав )))

Другого дня зранку нас розбудили вівці. Отара з 600 голів і приємний чабан, який простояв з нами кілька годин і знав англійською тільки слово «yes». Та у Іри з Мирославом був розмовник і ми поговорили, напоїли його карпатським чаєм, разом відбили атаку овець J, які пішли штурмом на намети (як він нам потім пояснив – посипає траву сіллю і вівцям це дуже подобається, і вони напевне почули нашу сіль).





Ми залишили наплічники в селі і пішли на перевал, до підніжжя скель, щоб зробити файні знимки. Так, як наш колишній фотік Nikon D3100 тепер у чиїхось злих руках (щоб тебе качка копнула!), для поїздки ми придбали б/ушний D200, 2005 року випуску, але в непоганому стані і за цілком прийнятні гроші, і об’єктив МС МИР-24Н без автофокусу. Спершу були певні незручності, але потім звикли, підстроїлись і на виході, після певної обробки, отримали досить непогані фото ))
Дорога на перевал зайняла 3 з половиною години, але результат був того вартий. Якщо в селі можна сміло ходити у футболці, то на перевалі обов’язково треба вдягати куртку з капюшоном, щоб не здуло.




Краєвиди нагадували Кавказ, але йти до них довелось набагато ближче, а по красі – майже не поступались. Після перевалу ми забрали наплічники і рушили в бік каньйону Джимбар. Літом з водою в турецьких горах трохи скрутно, але в травні ми зовсім не були обділені водою. В багатьох місцях організовано поїлки для овець, це нас суттєво рятувало.





Ночівля
Переночувавши, третього дня зранку ми вийшло до каньйону у верхній його точці і думали спуститись у підніжжя по ньому. Зустріли чоловіка, котрий виїхав сюди на джипі, привіз смачненького своїм коням, котрі паслись навкруги. Він сказав, що дороги вниз через каньйон складна і не приємна, погодився звезти нас вниз. Ми звісно погодились, набились в машину як в консервну банку (він був не сам) і поїхали вниз по серпантину.
Спустившись у село, ми купили білети (4 TL * 5,7 = 23 грн.) і зайшли у каньйон вже знизу – як люди). Цих грошей вхід коштує однозначно. Не знаю, як інші, але я подібного ще не бачив – стежка поступово звужується, а з боків здіймаються височенні стіни на сотню метрів.







По дорозі в село зустріли перших туристів за три дні – американця і німкеню, перекинулись парою слів. Мене як завжди спитали, чи я часом не з Ісландії. Що невже так подібний? ))
Далі був автостоп… але про це у наступній частині ;)

Туреччина Турция Кайсері Кайсери Нигде Нігдє Нийде Нійдє Чукурба Türkiye Kayseri Niğde Çukurbağ Джимбар Aladağlar Аладаглар